Іван вмирає. Що ж бо нам робити?
„Похукайте на серце, розпаліть
В мені життя, а смерть забороніте”, —
Так він сказав би, але він мовчить. 

І вже його свідомість не кориться
Буття законам — він зійшов з межі.
Та як на тебе мертвого дивиться,
Поки живий — порадь, допоможи.

Шевченків син Іван! Хай стане диво, —
Проскачеш на гарячому коні,
З коня всміхнешся зверхньо, незлостиво
Усім-усім на світі… і мені.

Іще живий, говоримо востаннє…
Ти — незбагненний, ти — такий простий,
Лиши нам головне своє зізнання:
Де сили брав самотньо хрест нести?

Тепер доніс. Складаєш світлі крила
І віддаєшся в вічності глибінь…
Ми не змогли. Чужі. То й не зуміли
Тебе добром утримати в тобі.

І цілу ніч періщить дощ,
Сумний та сірий. Небо плаче.
Проскоч, Іване, смерть, проскоч!
Устань, миленький! Встань, козаче…

На стінах рушники в старенькій хаті
І те святе, що заповів Тарас.
Малі розп’яття дощані-хрещаті
І мов у душу той іконостас.

Там білі лебеді Іванової долі
Несли на крилах перші почуття,
Пірнало небо в надвисокі зорі,
Які були на лінії життя.

Continue reading →