Трохи про дива, або з серії “є, що згадати”

Друзі! Вітаємо вас з усіма зимовими святами, незалежно від того, які з них ви святкуєте, а які – ні. 🙂

Минулий рік був важким і страшним для багатьох. Але ніколи не забуваймо, що найкраще, що може з нами статися – це люди, котрі оточують нас. Даруємо вам маленьку цілком різдвяну, як на нас, історію.  Автор цього оповідання – Володимир Пінчевський, випускник Школи-студії МХАТ, пізніше – актор МХАТ ім. Чехова, який від 1991 р. живе та працює у Данії. Переклад та публікація робиться за згодою автора.

З серії “є, що згадати”

Влітку 1983 р. я знімався на кіностудії “Грузія фільм” у “Витівках Скапена” – двосерійному телефільмі за сценарієм Леоніда Зоріна, створеного ним за мотивами п’єси Ж. Б. Мольєра. Знімав фільм чудовий Георгій Михайлович Калатозішвілі (“Кавказький бранець” та ін.) на замовлення Держтелерадіо. На проби до Тбілісі викликали тоді, здавалося, усіх московських акторів грузинської національності, схожих на грузин, або просто із грузинським прізвищем. Не знаю, як я потрапив до списку запрошених. Я летів пробуватися разом із Леваном Мсхіладзе з Ленкома. У підсумку з усіх затверджених акторів лише двоє виявилися “немісцевими” – Ролан Антонович Биков на роль самого Скапена і я на роль Октава. Знімали у Ялті та у Тбілісі. Казали, що Ролан Антонович грав пречудово, дуже смішно, але у готелі “Ялта” був хороший бар… і він, на жаль, розслабився… В очікуванні придатної для зйомок кондиції Ролана Антоновича два тижні знімали сцени без Скапена. Далі чекати не мало сенсу, і Георгій Михайлович, незважаючи на третину вже відзнятого з Биковим матеріалу, вимушений був замінити його на не затвердженого раніше Арчіла Гоміашвілі. Я лишився єдиною людиною, заради якої усі члени групи вимушені були переходити з рідної грузинської на нерідну російську, у тому числі і сам режисер… Мені бувало навіть якось незручно перед усіма…

Так от, якось, після відіграної вечірньої вистави я запізнився на передостанній літак до Тбілісі, а грошей, щоб купити квиток на наступний рейс, в мене не було, було щось дрібне на їжу. До того ж біля каси був величезний натовп з таких само, як я, безбілетників, що прагнули відлетіти до Тбілісі. Пробиваюся до віконця і пояснюю дівчині, що якщо сьогодні не відлечу, зірветься завтрашня зйомка, а це катастрофа і т. д. Показую їй моє мхатівське посвідчення, пропоную квитки на будь-яку прем’єру до будь-якого театру, присягаюся, що за квиток обов’язково заплатить хтось зі співробітників кіностудії, які зустрічатимуть мене.

– Я все розумію, але нічого не можу зробити. Якщо лишиться невикуплена бронь, я вам першому її продам, але шукайте гроші, без оплати – не маю права.

До кінця реєстрації лишається 15 хвилин. Дівчина починає продавати невикуплену бронь. Біля каси виникає штовханина, з’являються люди, що вимахують якимись посвідченнями, явно крутішими від мого мхатівського. Розуміючи, що тут мені ловити нема чого, біжу до стійки реєстрації. Останні пасажири ще здають валізи. Підходжу до жінки, яка оформлює багаж, і розіграю для неї все ту ж сцену “катастрофа, гіпс знімають, літак відлітає” [1], прошу викликати начальника, благаю відправити мене до Тбілісі у будь-якому вигляді – хоч у багажному відсіку, хоч у кабіні пілотів! І тут хтось ззаду плескає мене по плечу… Оглядаюся – стоїть сивий бородатий мужик і робить мені жест пальцем, мовляв, пішли, пішли набік. Перше враження – кримінальний авторитет: шкіряна куртка, на шиї золотий ланцюжок, на зовнішньому боці долоні татуювання, на пальцях обох рук перстні. Здається, ще золотий годинник був, не буду стверджувати. За тими часами – ну дуже “авторитетний” комплект. Відходимо набік, він питає з акцентом:

-Тобі скільки грошей треба?

Continue reading

Як прем’єра фільму “Тіні забутих предків” зламала життя режисеру Параджанову

Тіні забутих предків

4 вересня 1965-го – 55 років тому – в київському кінотеатрі “Україна” відбулася прем’єра славетної стрічки Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Ця подія увійшла до історії також як перша в СРСР публічна акція проти політики влади – її учасники висловили рішучу незгоду з арештами діячів української культури.

Зазвичай вважають, що саме після цієї прем’єри в кінорежисера почалися проблеми з радянською владою. Це так і не так, адже насправді проблеми виникли набагато раніше.

Continue reading

“Леонід Осика до останку залишався справжнім Творцем, хто вірив: лихі часи минуть”

Леонід Осика із синами Олексієм і Богданом

Леонід Осика: Море – воно завжди сумне 

(Укрінформ)

Зранку в його кімнаті розквітнула величезна яскраво-червона китайська троянда (Hibiscus rosa-sinensis). Ледь посміхнувшись красі, дружина діловито прибирала помешкання, аж раптом почула, як Леонід почав задихатися. Подібне траплялося й раніше, але прикутому до ліжка чоловікові щораз щастило впоратися з нападом задухи. Умить Світлана Олександрівна підлетіла до свого генія і побачила, як небесно-блакитні очі коханого заплющуються… За сім років сили закінчилися – він ішов. Тримаючи хворого, що помирав у неї на руках, дружина забула геть усе: не те, що про гібіскус, вона не спромоглася згадати телефон “швидкої допомоги”:
– Льоня, Льоня, Льоня!.. Continue reading

Миколайчук ні перед ким не прогинався і розмовляв українською, –Стригун

Іван Миколайчук та Федір Стригун. Фото зі зйомок фільму “Пропала грамота” (кадр, який не ввійшов до кінцевої версії фільму)

Після приходу до влади Леоніда Брежнєва, у СРСР розпочався період застою – повернулись арешти та залякування, а кінострічки перед прем‘єрою проходили жорстку цензуру. Актора ж Івана Миколайчука кваліфікували як “людину ворожої ідеології”. На довгі роки йому забороняли зніматись, прирікаючи колишню зірку кіно на голодне існування.

Про це йдеться у фільмі “УРСР. Іван Миколайчук” проекту “Історичної правди з Вахтангом Кіпіані” на телеканалі ZIK.
Continue reading

90 років від дня народження Леоніда Бикова

12 грудня 2018 р. виповнюється 90 років від дня народження видатного українського актора та режисера, друга Івана Миколайчука – Леоніда Бикова.

До ювілею Леоніда Бикова пропонуємо тематичну добірку посилань. Continue reading

Помер Сіргій Якутович

27 червня 2017 року у Києві помер видатний український графік Сергій Якутович.Син Георгія Якутовича, відомого українського графіка, одного зі співавторів фільму “Тіні забутих предків”, автора спогадів про Сергія Параджанова “Незакінчена сповідь”.
Сергій Якутович прожив тяжке і повне болю життя, втратив дружину, сина і нарешті згас сам.
Але нам залишився його надзвичайний, єдиний у своєму роді графічний спадок, ілюстрації до 160-ти видань, роботи у кіно.
В останні роки Сергій Якутович створив роботи, які стали вершиною його творчості, зокрема, ілюстрації до поеми Ліни Костенко “Берестечко”.

1

Гравюра Сергія Якутовича та кадр з фільму “Пропала грамота” (яякий не ввійшов до остаточної версії фільму).

1394386_1427715 Іван Миколайчук та Георгій Якутович. 1963 р. Фото з архіву Сергія Якутовича.

Про Івана

15031315 червня виповнюється 75 років від дня народження Івана Миколайчука. Актори, які знімалися в його фільмах (а також знімалися разом із ним у картинах інших режисерів), часто повертаються подумки в той час, коли Іван ще бадьорий, молодий, живий…
Гримерка Київського Молодого театру. Невеличка перерва між репетиціями нової вистави “Поступися місцем!” за п’єсою Віни Дельмар. У прем’єрній постановці головну роль — Бартлея Купера — грає народний артист України Ярослав Гаврилюк.
Continue reading

Третя річниця від дня смерті Богдана Ступки

bogdan-stupka

Еспресо.TV зібрало найяскравіші висловлювання актора про свою професію, про себе та Україну.

1. Український глядач – найкращий глядач у світі, і його вдячність і оплески є кращою нагородою для акторів і меценатів. Ми – громадяни однієї країни, і обов’язок кожного – зберегти її культурне багатство. Вважаю, що люди, які допомагають в цьому, – патріоти України.

2. Взагалі я – конфліктна людина. Був. В молодості.

3. Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в усьому світі. Мрії повинні здійснюватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому.

4. Я не люблю війну, тому що з дитинства боюся стрільби. Мені було всього три роки, але я добре її пам’ятаю. Пам’ятаю, як німці давали дітям шоколад. Як попереджали: зараз тут почнеться битва, йдіть з будинків. І тепер все життя мене переслідує страх. Цей страх іноді змушував мене битися, йти проти великих людей. Можливо, саме через нього я і пішов у кіно. Адже в кіно ти легко можеш сховатися – це не ти, це завжди хтось інший.

5. Нехай говорять, що хочуть, а я живу, як живу, і завжди хочу спати.

6. Я міг стати хіміком, звіздарем. Була у мене така сторінка в біографії: я працював у Львівському університеті лаборантом-обчислювачем по змінним зіркам, і один старий професор говорив мені: я з тебе, Богданчику, зроблю астронома. Не вийшло.

7. Я – людина без слабкостей. Курити кинув, поїсти ніколи особливо не любив, п’ю помірно. Одним словом, сала не люблю, горілку не вживаю. Нудно навіть.

8. Втомився, звичайно, мотатися по аеропортах, вокзалах, поїздах, літаках. Вік серйозний підступає, тиск підскакує, все-таки не хлопчик, мені вже 68 років.

9. У нас дуже важко бути міністром. Тому що заведено у нас так: якщо ти артист – ти хороший, а якщо став міністром – ти вже поганий. Причому одразу, на наступний день.

10. Мені всі кажуть: “Богдане, ти збожеволів на своїх українцях”. А я ось недавно з’ясував, що сім’я Фрейда була родом з України, з містечка Тисмениця. Поїхав туди. Ось, кажу, адже Фрейд з ваших місць. А вони без поняття. Сидять всі й норкові шуби шиють.

Сьогодні вшановують пам’ять Богдана Ступки

Минуло 3 роки від дня смерті Богдана Ступки

Три роки з дня смерті легендарного Богдана Ступки (“Факти”)

Джерело зображення