Ще більше змінилося за ці 17 років. Померла Марічка. Замість однієї могили на Байковому, яку ми навідували коли лише виник проєкт “Іван Миколайчук”, стало вже чотири…

Наші діти народилися у війні, ростуть під звуки війни, вчаться у війні, сплять у війні. Так, як Іван, який народився і ріс у війні – так само під обстрілами, так само щодня ризикуючи зникнути. Але ні. Доля була іншою. Доля була – стати одним із знамен сучасної України. Стати мемом. Стати загальним іменем.

У ніч на 15 червня, день народження Івана, у 85 його уродитни, ворог спалив кіностудію ім. Довженка, яка сформувала Іванову творчу долю.

А ми замість спати (бо спати було важкувато) готували для вас нові святкові сюрпризи. Дим від палаючого книжкового ринку наповнював домівки. Заграва від пожежі в Лаврі освітлювала путь. А Іванів Фабіан й далі дивився в очі ворогам і повторював: “Я прокляну вас з того світу, ви чуєте? Я прокляну вас!”

Ми ж тим часом оновлювали сайт “Іван Миколайчук”. Бо за ці роки сталося й багато хорошого – колеги Івана стали ділитися з знами скарбами спогадів, фотографій, роздумів. Ми самі теж накопичили чимало цікавого.

І тому урочисто проголошуємо в останню годину цього дня (мали б у першу, але самі знаєте, життя бентежне): сайт “Іван Миколайчук” відтепер називається “Іван Миколайчук. Віртуальний музей”. Бо на нашу скромну думку вже пора. )

Дякуємо Федору Стригуну , Юрію Гармашу, Роману Балаяну, Сергію Тримбачу, Валентині Ковальській за допомогу, за простий дозвіл використання матеріалів, за любов до Івана та до наступних поколінь.

Слідкуйте за нашою сторінкою. Далі буде. (“Я ж вам казав: не топчіть жито!”).