Наш канал на You Tobe тепер має власну адресу!

Дорогі друзі!
Хочемо подякувати вам за вашу активність і наснагу!
Завдяки вам наш канал на You Tobe набрав достатню кількість підписок і ми тепер мамо власне доменне ім’я: youtube.com/c/ІванМиколайчук1941

Без вас цього б ніколи не сталося, так що це – наша спільна перемога! :)

З цієї нагоди дивіться на нашому каналі фільми “Анничка”  Бориса Іваченка та “Захар беркут” Леоніда Осики українською мовою!
Заходьте до нас на гостину!

Марічка Миколайчук про чоловіка: “Бачите, живу, а Івана нема”

БезымянныйВже минув ювілейний рік 75-річчя Івана Миколайчука. Вже зібрав він друзів вкотре біля своєї рідної хати. Вже згадали його по Україні та по світі знов і знов. А тепер тогорічні матеріали гортаємо немов сторінки старого альбому. От фото таке, а от – таке. Ювілеї минають, любов лишається. Роки минають – Іван лишається.

Марічка Миколайчук про чоловіка.

ЯК ЗРОБЛЕНО “ВАВИЛОН ХХ”

1460700620До 75-ліття вид13052695_10209225762949995_1576189130_oатного актора, кінорежисера ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА
ЯК ЗРОБЛЕНО “ВАВИЛОН ХХ”
Оператор фільму Юрій Гармаш розкриває таємниці творення легендарної кінострічки “ВАВИЛОН ХХ”
20.04.2016

Анонс вечора: http://www.ukrkino.com.ua/budynok/afisha/?id=4909

Повіністю запис вечора можна подивитися тут:

ЯК ЗРОБЛЕНО “ВАВИЛОН ХХ”.

У Києві завершилася демонстрація виставки “Тіні забутих предків”

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

“Тіні забутих предків.” Виставка 23 березня – 10 квітня 2016

10 квітня 2016 р. у Мистецькому Арсеналі завершилася демонстрація масштабного проекту “Тіні забутих предків”, який його творці описали так:
“З 23 березня по 10 квітня у Мистецькому Арсеналі ви зможете стати причетними до етапного фільму українського кінематографу, яким захоплювалися режисери світового рівня: Андрій Тарковський, Мартін Скорсезе, Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Акіра Куросава та Жан-Люк Годар.
Понад 100 артефактів, 20 ексклюзивних інтерв’ю, унікальні фото- та відеоматеріали з архівів, розвінчування легенд, експозиція робіт сучасного мистецтва та зустріч з учасниками зйомок: Ларисою Кадочниковою, Мирославом Скориком та Іваном Драчем, – це тільки початок масштабного дослідження «Тіней…».
Організаторами виставки виступили арт-центр Павла Гудімова Я Галерея, FILM.UA Group, НКММК «Мистецький Арсенал»; за підтримки благодійного фонду Бориса Ложкіна. Куратори проекту: Павло Гудімов, Андрій Алферов”

Власний фоторепортаж сайту “Іван Миколайчук”

Масштабний виставковий проект “Тіні забутих предків”.

Київ. 23 березня – 10 квітня 216 р.
Львів. 27 червня – 30 липня 2016 р.
Сторінка проекту:
http://tiniproject.com.ua
Сторінка проекту на facebook:
https://www.facebook.com/tiniproject
Сайт “Іван Миколайчук”:  http://mykolajchuk.com.ua
Сnорінка сайту на facebook: https://www.facebook.com/ivanmykolajchuk

Про проект читайте також: “Тени забытых предков»: реинкарнация шедевра”

Третя річниця від дня смерті Богдана Ступки

bogdan-stupka

Еспресо.TV зібрало найяскравіші висловлювання актора про свою професію, про себе та Україну.

1. Український глядач – найкращий глядач у світі, і його вдячність і оплески є кращою нагородою для акторів і меценатів. Ми – громадяни однієї країни, і обов’язок кожного – зберегти її культурне багатство. Вважаю, що люди, які допомагають в цьому, – патріоти України.

2. Взагалі я – конфліктна людина. Був. В молодості.

3. Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в усьому світі. Мрії повинні здійснюватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому.

4. Я не люблю війну, тому що з дитинства боюся стрільби. Мені було всього три роки, але я добре її пам’ятаю. Пам’ятаю, як німці давали дітям шоколад. Як попереджали: зараз тут почнеться битва, йдіть з будинків. І тепер все життя мене переслідує страх. Цей страх іноді змушував мене битися, йти проти великих людей. Можливо, саме через нього я і пішов у кіно. Адже в кіно ти легко можеш сховатися – це не ти, це завжди хтось інший.

5. Нехай говорять, що хочуть, а я живу, як живу, і завжди хочу спати.

6. Я міг стати хіміком, звіздарем. Була у мене така сторінка в біографії: я працював у Львівському університеті лаборантом-обчислювачем по змінним зіркам, і один старий професор говорив мені: я з тебе, Богданчику, зроблю астронома. Не вийшло.

7. Я – людина без слабкостей. Курити кинув, поїсти ніколи особливо не любив, п’ю помірно. Одним словом, сала не люблю, горілку не вживаю. Нудно навіть.

8. Втомився, звичайно, мотатися по аеропортах, вокзалах, поїздах, літаках. Вік серйозний підступає, тиск підскакує, все-таки не хлопчик, мені вже 68 років.

9. У нас дуже важко бути міністром. Тому що заведено у нас так: якщо ти артист – ти хороший, а якщо став міністром – ти вже поганий. Причому одразу, на наступний день.

10. Мені всі кажуть: “Богдане, ти збожеволів на своїх українцях”. А я ось недавно з’ясував, що сім’я Фрейда була родом з України, з містечка Тисмениця. Поїхав туди. Ось, кажу, адже Фрейд з ваших місць. А вони без поняття. Сидять всі й норкові шуби шиють.

Сьогодні вшановують пам’ять Богдана Ступки

Минуло 3 роки від дня смерті Богдана Ступки

Три роки з дня смерті легендарного Богдана Ступки (“Факти”)

Джерело зображення

 

 

 

 

50 років фільму “Тіні забутих предків”

9 січня 1964 року у кінотеатрі ім. Довженка відбулася прем’єра легендарного фільму “Тіні забутих предків”.

Він вивчив мову забутих предків

Олександр КОЦЬКИЙ 

23-річний виконавець головної ролі в «Тінях забутих предків» прокинувся знаменитістю, коли в далекій Аргентині на кінофестивалі в Мардель-Плата стрічка Сергія Параджанова здобула перший приз і тріумфально обійшла планету. Буковинський самородок так натхненно вмів не грати, витримуючи паузу перед кінокамерою, що куди там сучасним заокеанським мега-зіркам! Він не вживався в образ, а перевтілювався в екранних героїв, жив у мистецтві так, наче мав стосот облич, наче володів магічним ключиком до найсокровенніших закутків людської душі, в які не завжди ризикнув зазирнути сам Творець….

Незняті кадри незіграної долі

…Втім, Миколайчук – це не лише «Тіні забутих предків», де він був тінню Параджанова. Насправді Миколайчук – це творець химерної фантасмагорії, відомої в історії світового мистецтва як українська школа поетичного кіно. Ось, де вповні розкрився його дар. Багато цікавого про чародія екрану знає відома українська поетеса Марія Матіос, якій поталанило часто спілкуватися з Миколайчуком і зовсім юною школяркою «засвітитися» в його «Білому птахові».

«1976 року, 2 серпня, – згадує пані Марія, – саме на Іллі гуляла я з ним «гуцулку» в Розтоках на весіллі Наталки Паращук, яке співпало з днем народження молодої. А перед тим Іван, якого молодята просили бути весільним батьком, читав біля сільського клубу вітальну телеграму від Леоніда Бикова, того самого, який водив у бій тільки «стариків». А потім селяни слухали з уст Івана про люті морози, що наступили в Україні. Але бесіда була така делікатна, що не могла порушити весільної урочистості, не кинула і краплі тіні на тих, хто її слухав. Я була школяркою і не розуміла, про які морози каже чоловік, якого я обожнювала. Адже спека надворі, сонце розпливається червінним золотом по церковній бані… Я дивилася на нього – високого, вродливого, як Бог, цілком тверезого Наталчиного й Юркового вінчального батька, і чомусь зробилося страшно. Я того страху, як і шаленого кружляння «гуцулки» не забуду до смерті».

Під той час Марійчина баба Гафія зібралася до смерті. Майстри з сільської пилорами Грицько Граб і Петро Борсук зробили труну, а якийсь майстер із Соколії пошив із найтоншої шкіри постоли. Баба Гафія нарізала жалобні стрічки, хусточки, рушники – все, що потрібно для поминального ритуалу. «Власне, через це Гафія й пересварилася з доньками і синами, – продовжує спогади Марія Матіос, – коли висадила труну на хатнє горище і час від часу змушувала своїх дітей витягувати й провітрювати її – бо хто ж то бачив, аби за життя собі самій зрихтувати домовину?».

Не один раз труну знімали з горища і віддавали напрокат, коли хтось у Розтоках зненацька помирав у неділю чи у празник, і не було можливості вчасно спорядити для покійника останній ковчег. А в постолах дивовижної краси, в котрих баба збиралася на той світ, тринадцятирічна онука Гафії красувалася в масовці «Білого птаха з чорною відзнакою». Через сім років життєвий епізод із труною Миколайчук використав у своєму режисерському дебюті «Вавилон ХХ».

Колгоспний бунт у Розтоках

Миколайчук відпустив у вічність виплеканого ним « Білого птаха з чорною відзнакою» 1971 року. Є у фільмі складна роль бандерівця Ореста. Миколайчук писав її для себе, але втілюватися в образ згодом відмовився – Іван передбачав імовірну реакцію ідеологів від культури: не дай, Боже, щоб глядач замислився над крамольними словами кіногероя, які озвучено вустами актора із світовою славою: «Німці прийшли і підуть, а москалів ми самі викуримо». „Довженківці” висадилися десантом у мальовничих Розтоках. Буковинське село стало Меккою українського кінематографа. Знімальну групу розселили по хатах. Господу батьків Марії Матіос облюбували режисер-постановник Юрій Іллєнко з дружиною Ларисою Кадочниковою. По сусідству з ними в хаті Михайла Петрика газдував найбільший «бандерівець» Орест Дзвонар, роль якого виконав Богдан Ступка. Богдан Сильвестрович і досі зі щемливою ностальгією згадує ті далекі часи як найщасливіші миті свого життя. А в садибі Василя Паращука жили Миколайчуки двоє братів і дві сестри: Іван, Марічка, Михайло, Іванка. А ще ж були Джема Фірсова, Василь Симчич, Наталя Наум і недавно померлий Вілен Калюта – один із найталановитіших кінооператорів світу. Уже по Івановій смерті Вілен згадував, що його старший побратим любив повторювати пророчий монолог кіношного панотця: «Радуйся Георгію, день смерті кращий, ніж день народження».

Кажуть, якби натурні зйомки продовжили на місяць-два, то місцевий колгосп розвалився би. Селяни кількох сіл – а «натура» робилася в Товарниці, Стернях – днювали і ночували біля творчої групи. Та й платили учасникам масовок куди більше, ніж можна було заробити на трудодні. Жіноцтво годинами вистоювало у студеному Черемоші, відбілюючи лляні полотна, і не знало воно, що «Білий птах» був першою спробою метафоричними засобами кіномистецтва відбілити новітню історію України.

Тим часом зйомки закінчилися – почалася хресна дорога стрічки у прокат. Тодішній перший секретар Львівського обкому партії, член ЦК КПУ Добрик доклав максимум зусиль, аби двосерійну стрічку вкоротили до мінімуму. Шедевр Юрія Іллєнка, мабуть, припадав би пилюкою в архівах – як це згодом сталося з фільмом «Пропала грамота» – або був знищений, але втрутився… Леонід Брежнєв! На той час «Білий птах» завоював престижну нагороду на кінофестивалі у Каннах. І генсек не хотів зайвого скандалу.

«Вавилон ХХ»

А система мстила. Після тотального наступу 1973 року на інакодумців Миколайчукові заборонили зніматися! Талант посадили у золоту клітку. Та й у кого було зніматися: Параджанова запроторили в буцегарню, Леонід Осика та Юрій Іллєнко зламалися і через «не можу» змушені були втискуватися в прокрустове ложе соцреалізму. Іван наважився змінити амплуа, освоїти режисерське ремесло.

Невідомо, чи став би Миколайчук режисером, якби не «Лебедина зграя» Василя Земляка. Химерний за структурою і за образністю роман українського прозаїка став гідним суперником магічному реалізму Габріеля-Гарсія Маркеса. Здається, Василь Земляк написав «Лебедину зграю» спеціально для Миколайчука. Прозаїк і справді був на «ти» з кіно, не один рік пропрацювавши головним редактором кіностудії імені Олександра Довженка. Проте виникла проблема: до цього Іван стояв перед кінокамерою, а тепер треба було стати за камеру. Був також неабиякий ризик: чи вдасться знайти візуальний відповідник настояному на подільському колориті запахущої прози Земляка?

Лебедина зграя у Чорториї

Утім, побоювання виявилися даремними – «Вавилон ХХ» визнали найкращим режисерським дебютом 1979 року. На Всесоюзному кінофестивалі дебютант побив маститих метрів, здобувши приз за кращу режисуру.

У «Вавилоні ХХ» Миколайчук виступив у трьох іпостасях: співавтор сценарію, автор музичного оформлення і в ролі Фабіана – дивакуватого мандрівного філософа. В якому легко впізнається Григорій Сковорода. Можна погодитися з мистецтвознавцями, що Іван «творив не прозу життя, а виймав із життя його натхненну душу». Конкретне історичне буття подільського села 1920 років глядач сприймає мудрими і добрими очима Миколайчука. Майстер досконало володів мовою забутих предків, а тому вмів, як ніхто інший, вслухатися у свій народ.

Ім`я режисера знову було в усіх на вустах. Не тільки українська, а й світова критика належно оцінили роботу Івана Миколайчука. Якби він творив на Заході, то, безсумнівно, зажив би не меншої слави, ніж Роман Поланскі чи Мілош Форман, хоча й були вони різні за естетикою, пластикою, глибинним розкриттям образу, одне слово за стилістикою. Проте повторилася історія десятирічної давнини. Недремне око компартійної цензури знову десь угледіло крамолу.

Фінальні епізоди припали на Водохреще. На ставку в Чорториї вирубали крижаний хрест, а в ополонці, як і передбачав сценарій, з`явилося двоє лебедят – символів невмирущого кохання. Уже по Івановій смерті в селі зупинилися на зимівлю лебеді. Відтоді птахи тут щороку зимують. Життя і творчість урівноважилися.

В Івана був чудовий голос. Живучи в Києві, співали вони з дружиною романс «Прощаюсь, ангеле, з тобою». І так співали, що сльози наверталися на очі. Але хіба можна розпрощатися з ангелами? Вони ж безсмертні.

…Давно поросла травою на цвинтарі в Чорториї могила Докії Яків`юк. При житті прозваною Чікірдою, чиє обличчя, помережане тоненькими зморшками. Крупним планом напливає на камеру. Іванова сестра Іванка, віддавши належне «Тронці» за романом Олеся Гончара, покинула квартиру і роботу в Одесі. Вийшла в Розтоках заміж. А пророкували їй славу не меншу, ніж в Івана. Але хто оберігатиме мову забутих предків від нашестя бездуховної цивілізації? А на великі свята біля церкви селяни ще й досі згадують слова незабутнього мольфара: «У цих горах я газда, я тут народився, і ніхто мені не указ!».

Джерело