Іванові “небилиці” на сцені

Ольга Велимчаниця.

«Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами», за кіносценарієм І. Миколайчука
Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької
Режисер-постановник – Вадим Сікорський
Художник-постановник – Наталя Тарасенко
Композитор – Іван Небесний
Хореограф – Олена Балаян

В ролях: Ю. Хвостенко, Б. Козак, О. Кузьменко, А. Сотникова, Я. Юхницький, О. Огородник, А. Снісарчук, Н. Боймук, Н. Шепетюк, Я. Кіргач, Я. Мука, С. Глова, Н. Московець, М. Кулай та ін.

Влітку минулого року Федір Стригун задумав зробити подарунок своєму другові та колезі Івану Миколайчуку до його 70-річчя, запропонувавши режисеру Вадиму Сікорському матеріал для роботи – кіносценарій Івана Миколайчука «Небилиці про Івана, знайдені в мальовані скрині з написами». Незважаючи на те, що Сікорський на той час планував працювати з текстом сучасного румунського автора, тематика та настрій «Небилиць» виявилися співзвучними його творчим задумам та інтенціям, тому він та його команда з ентузіазмом та досить серйозно приступили до роботи.

Та й не дивно. Вже сам текст Миколайчука, напевне, додавав їм натхнення і запалу: тут і гумор, і поетичність, і фольклорні вставки, і оптимізм, і незламність, які додають сили не тільки головному персонажеві блукати поміж «сліпих» доки «світ не стане Світом, а правда – Кривдою», а й авторові – зносити цензурні обмеження і творити далі – чи сценаристом, чи режисером, чи актором. «Небилиці про Івана» писалися як казка для племінниці, яка гостювала у Миколайчуків, в 1983 році. Казка вилилася у сценарій до фільму, який Іван Миколайчук так і не встиг зняти спочатку через цензурний вирок «безперспективний», а потім через хворобу. А знятий Борисом Івченком фільм «Небилиці про Івана» – далеко не такий, яким його задумував автор.

І саме у Львівському театрі ім. М. Заньковецької Іван Миколайчук вперше зазвучав на театральній сцені. Зазвучав дуже цікаво, весело, енергетично та багатоголосо. Прем’єра відбулася в кінці жовтня 2010 року, а вистава вже встигла полюбитися не тільки львівській публіці (заньківчан активно запрошують на гастролі та фестивалі, а до ювілею Миколайчука вони планують показати «Небилиці» і в Києві), до того ж здобула широкий розголос у пресі і взагалі серед поціновувачів театру й творчості Івана Миколайчука.

Для такого успіху недостатньо було просто хорошого матеріалу, потрібно було органічно перекласти його на мову театру. Для цього режисер Вадим Сікорський за прикладом головного персонажа Івана використав свою винахідливість. З одного боку, вистава претендує на максимальну природність, в значенні автентичності, що виражається в українських строях, в народних піснях та інтонаціях, в музичному звучанні справжніх народних інструментів, виготовлених гуцульськими майстрами, на яких актори, учасники новоствореного гурту «Роги», спеціально навчилися грати. З іншого боку, вся реалістичність на цьому і закінчується. Акторська гра прямо відповідає першому закладеному у це слово значенню: актори на сцені не лицедіють, не перевтілюються, не живуть, не розкривають себе, вони граються, бавляться, і тут незайвою і не недопустимою є будь-яка надмірність, помилка чи «непрофесійність». Це як в сільському театрі, про який згадував Іван Миколайчук як про найкращий і найулюбленіший театр, в якому можна було забувати слова усім відомої п’єси і отримувати підказки від глядачів. Чи заньківчани знали про це, чи просто настільки відчули та зрозуміли автора, чи вже сам його текст спрямовував на таке вирішення – важко сказати, але така умовність акторської гри додавала виставі легкості, невимушеності і, парадоксально, тієї ж природності.

Такою ж умовністю керувалася і художник-постановник спектаклю Наталя Тарасенко, яка організувала простір за допомогою лише декількох візуальних акцентів: мальованої дерев’яної скрині та конструкції з геометрично складених елементів, схожих на трембіти, які нависали над місцем, де проходило дійство. На сцені була створена ще одна «сцена» – квадратне підвищення, на якому сиділи, рухалися, танцювали дівчата з хору. Вони спускалися на основну сцену – місце подій, коли потрібна була допомога для розігрування чергової історії, в яку потрапив Іван. При цьому ця «допомога» була найрізноманітнішою: створювали масові сцени, перетворювалися на когось з героїв, яких зустрічає Іван на своєму шляху, ставали навіть елементами декорацій: чи то пічкою, на якій лежить попадя, чи то річкою, через яку проходить нещасний бідняк. Такий багатофункціональний хор створював на сцені постійний рух, активність та збагачував виставу чудовим виконанням народних пісень, зазначених в сценарії, в ніжному та грайливому музичному оформленні композитора Івана Небесного. Етно-гурт «Роги», щоправда, захований в глибині сцени, додавав особливого, народного звучання, акомпонуючи діям на кону, навіть хропіння озвучували показово майстерно біля мікрофона та по нотах.

Усім дійством на сцені керував персонаж Богдана Козака – Тлумач, який є найбільш загадковим. Зрозуміло, що цей образ є необхідним у виставі, адже в сценарії є багато тексту поза діалогами, який Миколайчук у фільмі, напевне, доручив би закадровому голосу. Видимість цього невидимого голосу додає якоїсь містичності цьому персонажеві. Більше того, він не просто оповідає, він керує всім акторським ансамблем: жестом ніби заколихує всіх, поглядом – схвалює або підбадьорює дії інших персонажів, словами коригує те, що роблять актори на сцені. Богдан Козак – у лляному костюмі з шарфом – нагадує чарівника, «Великого Іншого», який здавалося б керує не тільки тим, що відбувається на кону, а й «сонцем, яке ковзає на захід», і не тільки.

Але, без сумніву, центральним персонажем «Небилиць» є Іван – такий собі обірваний, хитрий мандрівний філософ, який ходить світом, потрапляє в різні пригоди, завжди знає вихід і навчає людей бачити. Відкриває очі «сліпим» за допомогою веселої пісні і танцю, змушуючи співати не лише на сцені, а й глядачів у залі, «накриває» попадю, яку «дуже студить», міняє свій дірявий верхній одяг на панів кожух, майже одружується зі сторічною бабцею, ночує поряд з мертвою відьмою, перевдягається дівчиною, допомагає в суперечці двох поважних «філозопів»… Таке враження, що пригоди Івана не мають ні почину, ні краю. І це дійсно не казка, яка має зав’язку, розвиток подій, випробування для актора і завершення. Шлях Івана складається з точкових кульмінацій, кожна подія – важлива, кожна – може бути останньою, але з кожної є вихід, бо разом з неймовірною вигадливістю в Івана є гумор, безкорисливість, оптимізм, пісня, внутрішня непохитність, які змушують його не зупинятися…

… Остання пісня вистави лунала в записі. Це був голос Марічки Миколайчук, яка співала про свого Івана, про того самого Івана, який «застиг намертво на дереві… намальованому на небесах»(1) .

1. Іван Миколайчук. Сценарії. – К.: Редакція журналу «Міжнародний туризм», 2008. – С. 414.

Джерело

Фото з архіву Михайла Михалатюка (Чернівці)

Gallery

This gallery contains 20 photos.

Матеріали сайту “Іван Миколайчук” поступово переїздять на нову адресу. І ми ніби сидимо над скринями зі старими фото та листами, де щоразу знаходимо щось добре забуте старе, тобто нове для себе. “Сьогодні Івану Миколайчукові виповнилося б 70 років. Але він … Continue reading