У Чернівцях до ювілею Івана Миколайчука вежу ратуші прикрасили банером із його зображенням

“Засідала комісія, ми вирішували, що і як зробити. Зупинилися на такому рішенні. Конструкція розташована в такому місці, що самостійно впоратися неможливо. Довелося кликати на допомогу альпіністів. Ми повинні всі поважати сина українського народу — геніальна людина з власною філософією і позицією”, — розповів Сергій Добржанський, секретар виконкому Чернівецької міської ради.”

Фото та джерело цитати – АСС

Відкриття алеї кінородини Івана Миколайчука. 15 червня 2021 р.

15 червня 2021 року на Березняках, на вулиці, де жив Іван Миколайчук, і яка тепер носить його ім’я, відбулося відкриття нової алеї. Алея незвична – її так і назвали: “Алея кінородини Івана Миколайчука”.  Цьогоріч це був чи не єдиний офіційний захід, присвячений Івану – принаймні, у Києві. Пандемія надовго перебила блискуче гостинне буковинське свято, яке щороку відбувалося на батьківщині Івана, і на яке зїжджалося пів-України. Але тим не менше це не завадило киянам відсвяткувати день народження Миколайчука тісним родинним колом. Це сталося зокрема завдяки активності молоді, театру “Берегиня”, котрий міститься у будівлі колишнього кінотеатру “Флоренція” просто-таки поруч із будинком, у котрому жив Іван Васильович і живе Марія Євгенівна, продовжуючи ділитися його теплом з нами. Тішимося, що могли розділити це свято з нею.

Матеріал Лариси Брюховецької про святкування можна прочитати тут.

Фрагменти виступів дивіться на нашому каналі.

Фотогрепортаж Ганни Путової. 👇

Continue reading

“… І раптом Параджанов: “Смотрите, смотрите!..” Федір Стригун про “Пропалу грамоту” і не тільки

“… І раптом Параджанов: “Смотрите, смотрите! Два м…ка идут! Они даже не понимают, что они уже два гения! Они снялись в такой картине, что это на весь мир! Они Гоголя раскрыли!!!”

Федір Стригун  – про роботу з Іваном Миколайчуком.

Відео – каналу Mykolaichuk.info

ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного презентував фотовиставку до 80-річчя Івана Миколайчука

“Роль кінематографа в сучасному світі важко переоцінити, як і значення образів, створюваних акторами, сценаристами і режисерами. Артист після відходу у вічність залишає після себе калейдоскоп образів. Доля відміряла Івану Васильовичу Миколайчуку всього сорок шість років, однак прожив він їх яскраво й повноцінно, залишив глибокий слід у національній культурі та пам’яті народній.

До 80-річчя від дня народження Івана Миколайчука Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного представляє ювілейну онлайнову виставку фотодокументів, присвячену творчості великого сина українського народу.

Видатний український кіноактор, сценарист, режисер та письменник Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року у селі Чорториї Кіцманського району Чернівецької області в сім’ї прохідника-залізничника. Його називали “душею українського кіно”, генієм сучасності, «народним» артистом через те, що його знали і любили мільйони.

Першу свою роль Іван зіграв у 12 років. І була це роль старого Івана, батька Софії у виставі “Безталанна” за п’єсою Михайла Старицького. У селі існувала своя театральна трупа, яка майже щомісяця ставила спектаклі, але чоловіки навідріз відмовилися грати старого немічного солдата. Вистава витримала 36 показів протягом трьох років.”

Іван Васильович Миколайчук.
Київ, 1960-ті рр.
ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. обл. 2-154614

Continue reading

Українське поетичне кіно, або Чому “Вавилон XX” Івана Миколайчука став культовим

Юрій Самусенко 


Кінофестиваль “Молодість” відкрився цьогоріч стрічкою Івана Миколайчука “Вавилон XX”. Це знакова подія для тих, хто чекав фільм на великому екрані – у 2011 році “плівку” було реставровано “Довженко-Центром”, а також переведено у цифровий формат для DVD.

Вперше “Вавилон XX” був представлений глядачу теж на “Молодості” у 1979 році. Режисер за стрічку отримав головний приз кінофестивалю, і вже сорок років цей статус підтверджується тим, що до фільму знову і знову повертаються кінематографісти і глядачі, оскільки режисеру вдалося знайти характери та сюжети, які і за сто років будуть серед нас.

Історичний контекст

Прем’єра “Тіней забутих предків” у 1964 році зробила Івана Миколайчука суперзіркою у масштабах, які були дозволені у Радянському Союзі. Йому було лише 24 роки, коли він зіграв головну роль у стрічці Сергія Параджанова. Але акторської кар’єри Івану було замало. Він мав амбіцію зняти власне кіно – стрічку “Вавилон XX” за мотивами роману “Лебедина зграя” Василя Земляка.

Як і Параджанов, Миколайчук працював у стилі “українського поетичного кіно”, стилістика якого насичена абстрактним символізмом, фольклором, етнографічним багатством: одяг, архітектура, зброя, ремесло, співи, вірування, танці, обряди, образотворче мистецтво тощо. І саме за це на травневому пленумі ЦК Компартії України у 1974 році було розкритиковане і заборонене.

Секретар ЦК Щербицький сказав, що сучасне українське кіно має “недоліки, які долаються”. Він не сказав прямо, що керівництво бачить у течії націоналістичні пориви, але за канцелярськими евфемізмами було зрозуміло, що йдеться саме про це.

Continue reading

Олександра Сибаль. Івану Миколайчуку

Друзі! 

Поповнюється наша поетична збірка, присвячена Івану Миколайчуку. Сьогодні публікуємо вірші Олександри Сибаль. Дякуємо пані Олександрі за прекрасні поезії!

Він жив для нас

Я не тривожу вічний спокій,
Лиш ворохоблю теплий спомин,
Аби свідомість розбудити
Й словами правду воскресити.
Він жив для нас, для нас старався:
Писав, знімав, грав, віддавався
Увесь до краплі, до граминки,
Щоб ми узріли у картинках
На білому, як сніг екрані,
Як кровоточать свіжі рани.
Йой, як болить, як він страждає,
Як мучиться… Аж серце крає,
Пече у грудях, розриває.
Із них, скалічених, вся правда
У світ зчерствілий виринає
І миром на чоло лягає.
Умиротворює, лікує, просвітлює…
А, чуєш?… Чую! Continue reading

Вітаємо Марію Миколайчук із 80-річчям!

Марія Миколайчук. Фото: zn.ua

Люба Маріє Євгенівно! Вітаємо Вас з Вашим ювілеєм! Дякуємо Вам за Вашу творчість і Вашу величезну любов та пам’ять про Івана, яку Ви несете і передаєте нам! Будьте здорові! Многая літа!

Альбом “Прощаюсь, ангеле, з тобою”.

Не забувайте підписуватися на наш канал на Ютубі “Іван Миколайчук”.

Василь Сичевський. Пам’яті Івана Миколайчука

* * *
Пам’яті Івана Миколайчука

Помирає Іван…
Не ту легінь мав долю.
А яку особистість
Замісили, пан-біг!
Він би гори звернув,
Коби мав свою волю,
Коби міг все віддати,
Що у серці беріг.

Од карпатських кичер,
З верховинських туманів
Тіні предків забутих
В наші душі привів.
Облетів “Білий птах…”
Всі заморські екрани,
Всі Нью-Йорки й Парижі,
Увесь світ полонив. Continue reading

Пам’ятники та пам’ятні знаки Іванові Миколайчуку

Зважаючи на отриманий запит від читачів нашого сайту та з нагоди ювілейного Миколайчуківського року представляємо добірку основних пам’ятних знаків Іванові Миколайчуку, серед яких, на жаль, є вже і такі, котрі лишилися тільки в історії.

Меморіальні дошки

Меморіальна дошка Миколайчукові на його будинку у Києві, яка простояла там 29 років і була вкрадена у квітні 2018 р. Джерело фото: wikimapia

1.Меморіальна дошка у Києві на будинку за адресою Івана Миколайчука, 5, у якому  Миколайчук жив у 1971-1987 рр. Автор – Анатолій Фуженко. Дошку встановлено у 1989 р. Вона являла собою бронзовий моноліт із портретом  Миколайчука на тлі, стилізованому у формі цимбал.

Марія Миколайчук покладає квіти до нової дошки, присвяченої її покійному чоловіку. 12 жовтня 2018 р. Джерело: wikimapia

У квітні 2018 р. дошку було викрадено з фасаду, та, незважаючи на вимоги громадськості та створену петицію, дошку у первісному вигляді  так і не поновили. Зусиллями громадськості було створено нову – гранітну – дошку, яка містить зображення Миколайчука з того ж фото, яке було використано у творі Фуженка. Відновлену дошку встановлено 12 жовтня 2018 р.

Саме так зараз виглядає “головна” столична дошка у пам’ять про Миколайчука, хоча у київському держдепартаменті культури і повідомляли  раніше, що “її зовнішній вигляд не зміниться.”

Continue reading

Трохи про дива, або з серії “є, що згадати”

Друзі! Вітаємо вас з усіма зимовими святами, незалежно від того, які з них ви святкуєте, а які – ні. 🙂

Минулий рік був важким і страшним для багатьох. Але ніколи не забуваймо, що найкраще, що може з нами статися – це люди, котрі оточують нас. Даруємо вам маленьку цілком різдвяну, як на нас, історію.  Автор цього оповідання – Володимир Пінчевський, випускник Школи-студії МХАТ, пізніше – актор МХАТ ім. Чехова, який від 1991 р. живе та працює у Данії. Переклад та публікація робиться за згодою автора.

З серії “є, що згадати”

Влітку 1983 р. я знімався на кіностудії “Грузія фільм” у “Витівках Скапена” – двосерійному телефільмі за сценарієм Леоніда Зоріна, створеного ним за мотивами п’єси Ж. Б. Мольєра. Знімав фільм чудовий Георгій Михайлович Калатозішвілі (“Кавказький бранець” та ін.) на замовлення Держтелерадіо. На проби до Тбілісі викликали тоді, здавалося, усіх московських акторів грузинської національності, схожих на грузин, або просто із грузинським прізвищем. Не знаю, як я потрапив до списку запрошених. Я летів пробуватися разом із Леваном Мсхіладзе з Ленкома. У підсумку з усіх затверджених акторів лише двоє виявилися “немісцевими” – Ролан Антонович Биков на роль самого Скапена і я на роль Октава. Знімали у Ялті та у Тбілісі. Казали, що Ролан Антонович грав пречудово, дуже смішно, але у готелі “Ялта” був хороший бар… і він, на жаль, розслабився… В очікуванні придатної для зйомок кондиції Ролана Антоновича два тижні знімали сцени без Скапена. Далі чекати не мало сенсу, і Георгій Михайлович, незважаючи на третину вже відзнятого з Биковим матеріалу, вимушений був замінити його на не затвердженого раніше Арчіла Гоміашвілі. Я лишився єдиною людиною, заради якої усі члени групи вимушені були переходити з рідної грузинської на нерідну російську, у тому числі і сам режисер… Мені бувало навіть якось незручно перед усіма…

Так от, якось, після відіграної вечірньої вистави я запізнився на передостанній літак до Тбілісі, а грошей, щоб купити квиток на наступний рейс, в мене не було, було щось дрібне на їжу. До того ж біля каси був величезний натовп з таких само, як я, безбілетників, що прагнули відлетіти до Тбілісі. Пробиваюся до віконця і пояснюю дівчині, що якщо сьогодні не відлечу, зірветься завтрашня зйомка, а це катастрофа і т. д. Показую їй моє мхатівське посвідчення, пропоную квитки на будь-яку прем’єру до будь-якого театру, присягаюся, що за квиток обов’язково заплатить хтось зі співробітників кіностудії, які зустрічатимуть мене.

– Я все розумію, але нічого не можу зробити. Якщо лишиться невикуплена бронь, я вам першому її продам, але шукайте гроші, без оплати – не маю права.

До кінця реєстрації лишається 15 хвилин. Дівчина починає продавати невикуплену бронь. Біля каси виникає штовханина, з’являються люди, що вимахують якимись посвідченнями, явно крутішими від мого мхатівського. Розуміючи, що тут мені ловити нема чого, біжу до стійки реєстрації. Останні пасажири ще здають валізи. Підходжу до жінки, яка оформлює багаж, і розіграю для неї все ту ж сцену “катастрофа, гіпс знімають, літак відлітає” [1], прошу викликати начальника, благаю відправити мене до Тбілісі у будь-якому вигляді – хоч у багажному відсіку, хоч у кабіні пілотів! І тут хтось ззаду плескає мене по плечу… Оглядаюся – стоїть сивий бородатий мужик і робить мені жест пальцем, мовляв, пішли, пішли набік. Перше враження – кримінальний авторитет: шкіряна куртка, на шиї золотий ланцюжок, на зовнішньому боці долоні татуювання, на пальцях обох рук перстні. Здається, ще золотий годинник був, не буду стверджувати. За тими часами – ну дуже “авторитетний” комплект. Відходимо набік, він питає з акцентом:

-Тобі скільки грошей треба?

Continue reading