Category Archives: Тексти

Колонка тематичних статей

3 серпня 2022 р. виповнилося 35 років від дня смерті Івана Миколайчука

Posted on by
Reply

Іван Миколайчук – “смерть” у різдвяному вертепі (“Тіні забутих предків”)

Сергій Тримбач:

“35 ЛІТ БЕЗ ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА…

Смерть. Остання містерія
Знали про надважку хворобу Івана Миколайчука, одначе ж все одно повідомлення про смерть митця застало усіх зненацька. 3 серпня 1987-го.
Ніяких розпоряджень щодо похорону Іван не давав, прощання з небіжчиком відбувалося на кіностудії імені Довженка. Він любив її – любив працювати там, спілкуватися з друзями, колегами – під чарку і без неї.
А тут… Домінувало відчуття непоправної втрати. Ніби із самим кіно прощалися, ніби так.
Сам похорон відбувся на Байковому цвинтарі. Стояв я біля розритої могили і бачив, як Іван Миколайчук, в образі філософа Фабіана, риє могилу, засипаючи сусідню. А потому як він спритно й красиво обробляє дерево, майструючи труну у вигляді не домовини, не дому вічного – ні, а футляра для скрипки. Скрипки, якій звучати вічно, одкриваючи кришку того футляра і дістаючи смичка.
Далі поплив переді мною кадр з «Вавилону ХХ», де Іван сидить зі скрипкою й футляром біля озера. І не наважується запустити містерію звуків у небеса. Мовчить озерне плесо, мовчить небо, мовчить скрипка…
Аж тут із неба полився дощ – просто страшенний. Огром води замість музичних гармоній. Як того бажав сам Іван – не хотів би слухати нещирих промов, або таких, що на крик зриваються. Хай краще стогне небо, замкнувши сонце у піднебесні погреби.
Домовину, гріб почали опускати в могилу. О, Господи, далі почали засипати її – тільки чим? Це не земля, це будівельне сміття, з уламками якихось невеличких конструкцій, шматками бетону і цегли. Навіть тут, навіть тут одібрали у нього землю і наказали небу утрамбувати-погамувати прямокутник вічного упокоєння праху.
Праху, але не душі. Душа вознеслась слідом за музикою, якій Іван служив так само вірно, як і кіно. Послужив би ще й слову, літературі, одначе ж настав час: Слово потрібне і там, де вже віддавна витає душа Івана. Поруч душ Шевченка й Довженка, Лесі Українки і Франка, Амвросія Бучми і Федора Кричевського…
Іван там, нагорі, ми – тут, унизу. Життя це вічний вертеп, і хто знав про це краще від Івана Миколайчука?

Фрагмент із книги Сергія Тримбача “Іван Миколайчук. Містерії долі”. Київ: Дух і літера, 2021.”

22 листопада о 13:30 – лекція “Тіні забутих фільмів. Історичні художні фільми в дослідженнях новітньої історії України”

Posted on by
Reply

Запрошуємо долучитися до засідання наукового семінару кафедри історії України, що відбудеться 22 листопада о 13:30 в Zoom ( ID 886 684 8076 , Password: histukr )

У межах заходу з доповіддю “Тіні забутих фільмів. Історичні художні фільми в дослідженнях новітньої історії України” виступить Ольга Ґонтарська, наукова співробітниця Німецького історичного інституту в Варшаві.
НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПІДПИСУВАТИСЯ НА НАШУ СТОРІНКУ НА ФЕЙСБУК
Фото зі сторінки https://www.facebook.com/histukr.karazin

Федір Стригун про Петергоф, або як козаки на царській постелі валялися

Posted on by
Reply

 

Завдяки яскравим спогадам Федора Миколайовича Стригуна, народного артиста України, художнього керівника, режисера-постановника Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької, ми можемо побачити його видатних колег живими, багатогранними, теплими – такими, ніби вони тут, зараз сидять поруч з нами, сміються і сумують, беруть участь у бесіді. Кілька його чудових оповідей про Івана Миколайчука ми публікуємо на нашому сайті.

… Зараз, коли я дивлюсь кіно (“Пропала грамота” – mykolajchuk.com.ua) – згадую цей колосальний епізод, потрясаючий. Приїхали ми в Петербург знімати кіно. Continue reading →

Мирослав Лазарук. Вірші про Івана

Posted on by
Reply

Мирослав Лазарук

Мирослав Лазарук –  автор ліричного роману “Чорторийські марева-видіння”, присвяченого Івану Миколайчуку. Докладніше про цю книгу – у розділі “Література”.

 

Мирослав Лазарук
ІВАНІВ ГЛОСАРІЙ
До 80-ліття Івана Миколайчука
Покрізь віки-століття, димом ткані,
Глосарій не притих і не змалів,
Іде-крокує начебто по грані,
На склі данцуючи, бо – не переболів.
І жодні застороги, заборони,
Не затулили міць його і гнів,
Де бункери, криївки зацні, схрони,
Палає глибоко, спросоння днів:
– Мої се гори, де жию-ґаздую,
Земля і воля, як і кров навік!
Вставайте, хлопці чорні всі, – до бою,
До зброї! Вам це я прирік.
Лиш не мовчіть і зверхньо не німуйте,
Свободою за правду заплатіть,
Не вписуйте в мелодії ті нути,
Яких народу не переболіть.
Глосарій не мине і не пощезне,
Бо затверділа виспрагла гортань,
І завтра Йван у пам’яти воскресне,
Немов Господня невситима длань.

Утвердження етнічної культури у фільмі “Тіні забутих предків”. До 50-річчя виходу на екран

Posted on by
Reply

 Лариса Брюховецька. Київ, 30 грудня 2014

Ще кілька років тому, коли доводилось бувати на Західній Україні, зокрема, на Буковині  – на зимовій Маланці, чи влітку в Чорториї на гостинах у Івана Миколайчука – вражали сила і розквіт етнічної культури: в одязі, музиці, пісні, танці. Без цієї стародавньої і вічної краси світ, очевидно, був би біднішим, сумнішим і неповноціннішим, і це переконання – не від національної зарозумілості, не від якогось самозамилування. Так, є гордість, що такий скарб є, його не змела глобалізація і що можна приїхати туди і долучитись до цієї краси, коли хати в оздобах, не кажучи про оздоби національних костюмів – усе це зачаровує.  Continue reading →

Племінник згадує дядька: “Не любив програвати й був чудовим оповідачем”

Posted on by
Reply

Надія Карбунар, фото автора.

Перед нашою розмовою він старанно розчісує гребінцем сиве волосся і такі ж молочно-білі довгі вуса. Чимось подібний на свого зіркового родича. Михайло Грицюк – син найстаршої сестри Івана Миколайчука. Останні роки він опікується мистецько-меморіальним музеєм-садибою актора, що у селі Чортория на Буковині.

– Для жарту представляюся – громадський директор музею, заступник директора, хранитель фондів, науковий співробітник, прибиральник, садівник, – каже пан Михайло. – Довгий час садибою завідувала моя матір, Фрозина, та з 2013 року я допомагав, бо їй уже важко було, поважний вік. Жив у Чернівцях, але вийшов на пенсію, повернувся сюди. Цьогоріч у лютому вона померла, лише місяць не дожила до 90-річчя. Continue reading →

“Бачиш, із першого дня народження я вже був неугодним на цьому світі сатані.”

Posted on by
Reply
“Сьогодні Івану Миколайчуку 80 років, з яких він прожив усього 47. На фото Іванова мама, Катріна, Іванова колиска, їхня стара хата у Чорториї, Іванів улюблений стіл на горі над хатою і любов його життя, Марічка.
Ось як він сам розповідав про своє народження.
“Сталося так, що я попросився на світ увечері за кілька днів до початку війни. Коли мама почала скаргуватися на болі, мій батько запряг коней і через ліси, нічні хащі помчав свою дружину до райцентрівської лікарні. Здав, як годиться, породіллю в пологове. Далі впав на коліна перед лікарнею і пристрасно почав молитися і просити Всевишнього й усіх святих заступників, аби допомогти любій дружині… Відтак вйокнув на коней і повернувся додому.
Дізнатися як у моєї мами справи, батько приїхав на світанні 22 червня 1941 року. Щойно його сповістили про моє народження, як небо наповнилося тривожним гулом, далі з’явилися німецькі літаки, почали бомбити райцентр. Пережахані люди з плачем кинулися врозтіч. Тут, на превелике щастя, знайшлася старенька санітарка, підбігла до розгубленого батька, схопила за сорочку й закричала:
— Чоловіче, іди швидко, забирай жінку, дитину і жени коней додому, бо доки лупиш очі, вони полетять з ангелами, хай тільки бомба влучить у лікарню.
Тут до батька повернувся здоровий глузд. Доки запрягав коней, санітарка у сповитку принесла мене, а за нею, як куріпочка, подріботіла й мамка.
Батько найперше схопив мене, далі взяв ніжно на руки маму і посадив на віз. За кілька хвилин ми вимчали з райцентру і подалися додому. Десь посеред дороги у небі знову вигулькнула брава ватага чинних бомбардувальників, яких супроводжували нахабні винищувачі. Вони, як задиристі псята пастухів, постійно скакали довкола череди тяжких бомбардувальників й не знали, чим позабавлятися. І раптом один із винищувачів помітив на дорозі селянський віз… І тут знічев’я молодому німецькому льотчику забагло трохи погратися. Притьмом одірвався од гурту і помчав над нами, поливаючи кулеметними чергами. Коні знялися в повітря й рвонули. Віжки вислизнули з батькових рук, і він звалився у віз прямо на нас. Тим часом німецький мисливець розвернувся і знову промчав над нами, частуючи свинцем. Як потім оповідали батьки, так продовжувалось з півгодини. Вони лежали з мамкою, попрощавшись зі світом, лежали, прикриваючи своїми тілами мене, й тільки молили одне: аби свята Богородиця стала моєю матір’ю заступницею й уберегла живим…
І чудо сотворилось — ми всі зосталися живі…”

Continue reading →

“… І раптом Параджанов: “Смотрите, смотрите!..” Федір Стригун про “Пропалу грамоту” і не тільки

Posted on by
Reply

“… І раптом Параджанов: “Смотрите, смотрите! Два м…ка идут! Они даже не понимают, что они уже два гения! Они снялись в такой картине, что это на весь мир! Они Гоголя раскрыли!!!”

Федір Стригун  – про роботу з Іваном Миколайчуком.

Відео – каналу Mykolaichuk.info

Українське поетичне кіно, або Чому “Вавилон XX” Івана Миколайчука став культовим

Posted on by
Reply

Юрій Самусенко 


Кінофестиваль “Молодість” відкрився цьогоріч стрічкою Івана Миколайчука “Вавилон XX”. Це знакова подія для тих, хто чекав фільм на великому екрані – у 2011 році “плівку” було реставровано “Довженко-Центром”, а також переведено у цифровий формат для DVD.

Вперше “Вавилон XX” був представлений глядачу теж на “Молодості” у 1979 році. Режисер за стрічку отримав головний приз кінофестивалю, і вже сорок років цей статус підтверджується тим, що до фільму знову і знову повертаються кінематографісти і глядачі, оскільки режисеру вдалося знайти характери та сюжети, які і за сто років будуть серед нас.

Історичний контекст

Прем’єра “Тіней забутих предків” у 1964 році зробила Івана Миколайчука суперзіркою у масштабах, які були дозволені у Радянському Союзі. Йому було лише 24 роки, коли він зіграв головну роль у стрічці Сергія Параджанова. Але акторської кар’єри Івану було замало. Він мав амбіцію зняти власне кіно – стрічку “Вавилон XX” за мотивами роману “Лебедина зграя” Василя Земляка.

Як і Параджанов, Миколайчук працював у стилі “українського поетичного кіно”, стилістика якого насичена абстрактним символізмом, фольклором, етнографічним багатством: одяг, архітектура, зброя, ремесло, співи, вірування, танці, обряди, образотворче мистецтво тощо. І саме за це на травневому пленумі ЦК Компартії України у 1974 році було розкритиковане і заборонене.

Секретар ЦК Щербицький сказав, що сучасне українське кіно має “недоліки, які долаються”. Він не сказав прямо, що керівництво бачить у течії націоналістичні пориви, але за канцелярськими евфемізмами було зрозуміло, що йдеться саме про це.

Continue reading →

Олександра Сибаль. Івану Миколайчуку

Posted on by
Reply

Друзі! 

Поповнюється наша поетична збірка, присвячена Івану Миколайчуку. Сьогодні публікуємо вірші Олександри Сибаль. Дякуємо пані Олександрі за прекрасні поезії!

Він жив для нас

Я не тривожу вічний спокій,
Лиш ворохоблю теплий спомин,
Аби свідомість розбудити
Й словами правду воскресити.
Він жив для нас, для нас старався:
Писав, знімав, грав, віддавався
Увесь до краплі, до граминки,
Щоб ми узріли у картинках
На білому, як сніг екрані,
Як кровоточать свіжі рани.
Йой, як болить, як він страждає,
Як мучиться… Аж серце крає,
Пече у грудях, розриває.
Із них, скалічених, вся правда
У світ зчерствілий виринає
І миром на чоло лягає.
Умиротворює, лікує, просвітлює…
А, чуєш?… Чую! Continue reading →