Василь Сичевський. Пам’яті Івана Миколайчука

* * *
Пам’яті Івана Миколайчука

Помирає Іван…
Не ту легінь мав долю.
А яку особистість
Замісили, пан-біг!
Він би гори звернув,
Коби мав свою волю,
Коби міг все віддати,
Що у серці беріг.

Од карпатських кичер,
З верховинських туманів
Тіні предків забутих
В наші душі привів.
Облетів “Білий птах…”
Всі заморські екрани,
Всі Нью-Йорки й Парижі,
Увесь світ полонив. Continue reading

Трохи про дива, або з серії “є, що згадати”

Друзі! Вітаємо вас з усіма зимовими святами, незалежно від того, які з них ви святкуєте, а які – ні. 🙂

Минулий рік був важким і страшним для багатьох. Але ніколи не забуваймо, що найкраще, що може з нами статися – це люди, котрі оточують нас. Даруємо вам маленьку цілком різдвяну, як на нас, історію.  Автор цього оповідання – Володимир Пінчевський, випускник Школи-студії МХАТ, пізніше – актор МХАТ ім. Чехова, який від 1991 р. живе та працює у Данії. Переклад та публікація робиться за згодою автора.

З серії “є, що згадати”

Влітку 1983 р. я знімався на кіностудії “Грузія фільм” у “Витівках Скапена” – двосерійному телефільмі за сценарієм Леоніда Зоріна, створеного ним за мотивами п’єси Ж. Б. Мольєра. Знімав фільм чудовий Георгій Михайлович Калатозішвілі (“Кавказький бранець” та ін.) на замовлення Держтелерадіо. На проби до Тбілісі викликали тоді, здавалося, усіх московських акторів грузинської національності, схожих на грузин, або просто із грузинським прізвищем. Не знаю, як я потрапив до списку запрошених. Я летів пробуватися разом із Леваном Мсхіладзе з Ленкома. У підсумку з усіх затверджених акторів лише двоє виявилися “немісцевими” – Ролан Антонович Биков на роль самого Скапена і я на роль Октава. Знімали у Ялті та у Тбілісі. Казали, що Ролан Антонович грав пречудово, дуже смішно, але у готелі “Ялта” був хороший бар… і він, на жаль, розслабився… В очікуванні придатної для зйомок кондиції Ролана Антоновича два тижні знімали сцени без Скапена. Далі чекати не мало сенсу, і Георгій Михайлович, незважаючи на третину вже відзнятого з Биковим матеріалу, вимушений був замінити його на не затвердженого раніше Арчіла Гоміашвілі. Я лишився єдиною людиною, заради якої усі члени групи вимушені були переходити з рідної грузинської на нерідну російську, у тому числі і сам режисер… Мені бувало навіть якось незручно перед усіма…

Так от, якось, після відіграної вечірньої вистави я запізнився на передостанній літак до Тбілісі, а грошей, щоб купити квиток на наступний рейс, в мене не було, було щось дрібне на їжу. До того ж біля каси був величезний натовп з таких само, як я, безбілетників, що прагнули відлетіти до Тбілісі. Пробиваюся до віконця і пояснюю дівчині, що якщо сьогодні не відлечу, зірветься завтрашня зйомка, а це катастрофа і т. д. Показую їй моє мхатівське посвідчення, пропоную квитки на будь-яку прем’єру до будь-якого театру, присягаюся, що за квиток обов’язково заплатить хтось зі співробітників кіностудії, які зустрічатимуть мене.

– Я все розумію, але нічого не можу зробити. Якщо лишиться невикуплена бронь, я вам першому її продам, але шукайте гроші, без оплати – не маю права.

До кінця реєстрації лишається 15 хвилин. Дівчина починає продавати невикуплену бронь. Біля каси виникає штовханина, з’являються люди, що вимахують якимись посвідченнями, явно крутішими від мого мхатівського. Розуміючи, що тут мені ловити нема чого, біжу до стійки реєстрації. Останні пасажири ще здають валізи. Підходжу до жінки, яка оформлює багаж, і розіграю для неї все ту ж сцену “катастрофа, гіпс знімають, літак відлітає” [1], прошу викликати начальника, благаю відправити мене до Тбілісі у будь-якому вигляді – хоч у багажному відсіку, хоч у кабіні пілотів! І тут хтось ззаду плескає мене по плечу… Оглядаюся – стоїть сивий бородатий мужик і робить мені жест пальцем, мовляв, пішли, пішли набік. Перше враження – кримінальний авторитет: шкіряна куртка, на шиї золотий ланцюжок, на зовнішньому боці долоні татуювання, на пальцях обох рук перстні. Здається, ще золотий годинник був, не буду стверджувати. За тими часами – ну дуже “авторитетний” комплект. Відходимо набік, він питає з акцентом:

-Тобі скільки грошей треба?

Continue reading

Новий канал на Youtube

Шановні друзі!

3 серпня 2020 р. виповнилося 33 роки від дня відходу Івана Миколайчука у вічність.

Як відомо, дні пам’яті святих справляються саме у день їхньої смерті. Хоча Іван і не святий ніби, але чом би цей день зустрічі з Богом не відзначати як свято, а не як день жалоби?

Тому ми повідомляємо, що від сьогодні відновлює свою діяльність наш канал на Youtube за новою адресою: https://www.youtube.com/channel/UCDQcBBpXy0OA1qQcNCm4P7g

Старий канал законсервований.

Згадуймо Івана з радістю та любов’ю.

“Леонід Осика до останку залишався справжнім Творцем, хто вірив: лихі часи минуть”

Леонід Осика із синами Олексієм і Богданом

Леонід Осика: Море – воно завжди сумне 

(Укрінформ)

Зранку в його кімнаті розквітнула величезна яскраво-червона китайська троянда (Hibiscus rosa-sinensis). Ледь посміхнувшись красі, дружина діловито прибирала помешкання, аж раптом почула, як Леонід почав задихатися. Подібне траплялося й раніше, але прикутому до ліжка чоловікові щораз щастило впоратися з нападом задухи. Умить Світлана Олександрівна підлетіла до свого генія і побачила, як небесно-блакитні очі коханого заплющуються… За сім років сили закінчилися – він ішов. Тримаючи хворого, що помирав у неї на руках, дружина забула геть усе: не те, що про гібіскус, вона не спромоглася згадати телефон “швидкої допомоги”:
– Льоня, Льоня, Льоня!.. Continue reading

Ганна Путова. Вулиця Жилянська

                     Іванові Миколайчуку

Нема твого дому, Іване…
Лишилась лиш пам’ять сама.
І та – мерехтлива та тьмяна,
Промовисто глухоніма.

І дошку давно вже прибили
На новій, далекій стіні –
На тій, що тебе прихистила
В останні, безрадісні дні.

А тут же було тобі мило,
Тут друзі були – до душі.
Тут в серце тобі пахкотіли
Маріччині рясні борщі.

Continue reading

Ада Роговцева. Іван Вмирає… Що ж-бо нам робити…

Іван вмирає. Що ж бо нам робити?
„Похукайте на серце, розпаліть
В мені життя, а смерть забороніте”, —
Так він сказав би, але він мовчить. 

І вже його свідомість не кориться
Буття законам — він зійшов з межі.
Та як на тебе мертвого дивиться,
Поки живий — порадь, допоможи.

Шевченків син Іван! Хай стане диво, —
Проскачеш на гарячому коні,
З коня всміхнешся зверхньо, незлостиво
Усім-усім на світі… і мені.

Іще живий, говоримо востаннє…
Ти — незбагненний, ти — такий простий,
Лиши нам головне своє зізнання:
Де сили брав самотньо хрест нести?

Тепер доніс. Складаєш світлі крила
І віддаєшся в вічності глибінь…
Ми не змогли. Чужі. То й не зуміли
Тебе добром утримати в тобі.

І цілу ніч періщить дощ,
Сумний та сірий. Небо плаче.
Проскоч, Іване, смерть, проскоч!
Устань, миленький! Встань, козаче…

Ліна Костенко. Незнятий кадр незіграної ролі

                     Іванові Миколайчуку

Його обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, –
чекало все!
Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він неграти!
Як мимоволі творить він красу!
Бур‘ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, –
він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерн‘ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп‘ї траву.

 

Алла В’юн. Пам’яті Івана Миколайчука

На стінах рушники в старенькій хаті
І те святе, що заповів Тарас.
Малі розп’яття дощані-хрещаті
І мов у душу той іконостас.

Там білі лебеді Іванової долі
Несли на крилах перші почуття,
Пірнало небо в надвисокі зорі,
Які були на лінії життя.

Continue reading

У Києві прагнуть створити музей пісні

Футболка з автографами Ніни Матвієнко, Марії Миколайчук і Валентини Ковальської стане експонатом у Музеї української пісні. (Фото Руслани ЛОЦМАН.)

На сайті петицій до Президента триває збір підписів за створення Музею української пісні.
Цей новий проект презентували у перший день літа. Ініциативу молодої співачки, уже заслуженої артистки України Руслани Лоцман, яка з однодумцями з «Народної філармонії» активно їздить виступати на передову, підтримала її вчитель, легенда Української пісні народна артистка України Ніна Матвієнко.
Перші підписи на підтримку петиції про створення живого музею живої пісні зібрали також від народних артисток України Марії Миколайчук і Валентини Ковальської, які з Ніною Матвієнко уже півстоліття є голосистим складом легендарних «Золотих ключів».