Іванові Миколайчуку

Нема твого дому, Іване…
Лишилась лиш пам’ять сама.
І та – мерехтлива та тьмяна,
Промовисто глухоніма.

І дошку давно вже прибили
На новій, далекій стіні –
На тій, що тебе прихистила
В останні, безрадісні дні.

А тут же було тобі мило,
Тут друзі були – до душі.
Тут в серце тобі пахкотіли
Маріччині рясні борщі.

Що ж нині лишилось? Сусіди:
Сирітки-будинки старі –
Та нове чудовисько з видом
На смуток. З фронтоном вгорі.

Машини розсипались дрібно,
Дорога широка, мов плац,
І – клуня палацоподібна,
Чи клуньоподібний палац.

Холодні казенні одвірки,
Червоний поліський граніт…
Карнизи розплакались гірко –
То тане столичний наш лід.

Виблискує він, наче смальта,
Палає у іскрах живих…
Собака біжить по асфальту
У справах собачих своїх.

Долає калюж перепони,
Та лапами воду гребе,
Ступає на люк водогону,
Який пам’ятає тебе…

Ганна Путова, 17-18. ХІІ. 2008