“Таких очей ні в кого немає…” 15 червня 2017 року Іванові Миколайчуку виповнилося 76 років

Вітаємо усіх, хто любить Івана, з нашим святом!

479817

Пропонуємо традиційну добірку тематичних репортажів.

На Буковині, у селі Чортория Кіцманського району, сьогодні проходить фестиваль “На гостини до Івана”, присвячений 76-ій річниці з дня народження українського актора, режисера, сценариста Івана Миколайчука.
Більше – на нашому каналі YouTube: youtube.com/c/ІванМиколайчук1941

Марічка Миколайчук про чоловіка: “Бачите, живу, а Івана нема”

БезымянныйВже минув ювілейний рік 75-річчя Івана Миколайчука. Вже зібрав він друзів вкотре біля своєї рідної хати. Вже згадали його по Україні та по світі знов і знов. А тепер тогорічні матеріали гортаємо немов сторінки старого альбому. От фото таке, а от – таке. Ювілеї минають, любов лишається. Роки минають – Іван лишається.

Марічка Миколайчук про чоловіка.

Про Івана

15031315 червня виповнюється 75 років від дня народження Івана Миколайчука. Актори, які знімалися в його фільмах (а також знімалися разом із ним у картинах інших режисерів), часто повертаються подумки в той час, коли Іван ще бадьорий, молодий, живий…
Гримерка Київського Молодого театру. Невеличка перерва між репетиціями нової вистави “Поступися місцем!” за п’єсою Віни Дельмар. У прем’єрній постановці головну роль — Бартлея Купера — грає народний артист України Ярослав Гаврилюк.
Continue reading

ЯК ЗРОБЛЕНО “ВАВИЛОН ХХ”

1460700620До 75-ліття вид13052695_10209225762949995_1576189130_oатного актора, кінорежисера ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА
ЯК ЗРОБЛЕНО “ВАВИЛОН ХХ”
Оператор фільму Юрій Гармаш розкриває таємниці творення легендарної кінострічки “ВАВИЛОН ХХ”
20.04.2016

Анонс вечора: http://www.ukrkino.com.ua/budynok/afisha/?id=4909

Повіністю запис вечора можна подивитися тут:

ЯК ЗРОБЛЕНО “ВАВИЛОН ХХ”.

Іван Миколайчук – Крила любові

korotjaРозповідає Валентина Ковальська – Народна артистка України

Писати про дорогих твоєму серцю людей нелегко і надто відповідально, особливо якщо знаєш когось майже як самого себе, коли вони стають тобі близькими і рідними. У тісному контакті багато дізнаєшся про людину, її характер, звички, спосіб життя. Отож моя названа рідня – Марія Миколайчук, яку досі всі ми, родичі й друзі, ласкаво називаємо Марічка. Вона, світловолоса, гордовита і красива, вірна дружина незабутнього актора Івана Миколайчука, знаного не лише в Україні, але й у всьому світі. Глибокому, бархатистому тембру голосу Марічки стиха заздрили майже всі співачки хору ім. Г. Верьовки, а ми з Ніною Матвієнко дивилися на неї з деякою побожністю.
Continue reading

У Києві завершилася демонстрація виставки “Тіні забутих предків”

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

“Тіні забутих предків.” Виставка 23 березня – 10 квітня 2016

10 квітня 2016 р. у Мистецькому Арсеналі завершилася демонстрація масштабного проекту “Тіні забутих предків”, який його творці описали так:
“З 23 березня по 10 квітня у Мистецькому Арсеналі ви зможете стати причетними до етапного фільму українського кінематографу, яким захоплювалися режисери світового рівня: Андрій Тарковський, Мартін Скорсезе, Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Акіра Куросава та Жан-Люк Годар.
Понад 100 артефактів, 20 ексклюзивних інтерв’ю, унікальні фото- та відеоматеріали з архівів, розвінчування легенд, експозиція робіт сучасного мистецтва та зустріч з учасниками зйомок: Ларисою Кадочниковою, Мирославом Скориком та Іваном Драчем, – це тільки початок масштабного дослідження «Тіней…».
Організаторами виставки виступили арт-центр Павла Гудімова Я Галерея, FILM.UA Group, НКММК «Мистецький Арсенал»; за підтримки благодійного фонду Бориса Ложкіна. Куратори проекту: Павло Гудімов, Андрій Алферов”

Власний фоторепортаж сайту “Іван Миколайчук”

Масштабний виставковий проект “Тіні забутих предків”.

Київ. 23 березня – 10 квітня 216 р.
Львів. 27 червня – 30 липня 2016 р.
Сторінка проекту:
http://tiniproject.com.ua
Сторінка проекту на facebook:
https://www.facebook.com/tiniproject
Сайт “Іван Миколайчук”:  http://mykolajchuk.com.ua
Сnорінка сайту на facebook: https://www.facebook.com/ivanmykolajchuk

Про проект читайте також: “Тени забытых предков»: реинкарнация шедевра”

Іван Миколайчук критикував дружину за спів

441038_1_w_570

Вдова актора та ровесниця Марія Миколайчук живе сама у колись спільному помешканні на Русанівці і зберігає всі фотографії чоловіка. Вона згадує, що першу квартиру в Києві їй з чоловіком вдалося отримати випадково – через те, що Іван спалив очі софітами.

“У Києві жили спочатку порізно. Я в своєму гуртожитку на Хрещатику, а Іван у своєму — в Лаврі. “Іване, що це за життя? – кажу. – Давай вже якось об’єднуватися. Переходь до мене в гуртожиток”. Поставили розкладачку і спали разом в коридорі, хоч там завжди були протяги. Дівчата не були проти, бо в нас завжди були веселі вечори, як Іван оселився. Квартиру нам дали непланово. Коли Іван знімався у фільмі “Сон”, на одній зі зйомок йому попалили роговицю ока сильним світлом. Він певний час не міг зніматися в кіно. Прийшов до нього його керівник Віктор Івченко, побачив коридорне те життя і каже: “Оце через цього хлопця зупинилася вся кінофабрика в Києві. То чи не легше дати йому квартиру, кіностудії дешевше обійдеться”. То невдовзі нам дали однокімнатну квартиру на Жилянській вулиці.

В однокімнатній квартирці подружжя Миколайчуків постійно жили друзі, через що сусідки почали пліткувати на Марію.

“Борис Брондуков, наш друг, коли прийшов на новосілля, обдивився квартиру і каже: “Ви думаєте, що маєте тепер хату, а ми всі будемо жити у гуртожитку? Значить так, оце куточок наш. А це мій, а це Льоні Осики, а це Кондратенка, а ви де хочете”. Воно так і вийшло. Бо я все була на гастролях, а Іван на зйомках. В хаті фактично тільки друзі й жили. Зате про мене тоді ходила слава. Коли Іван приїжджав нарешті зі зйомок, стукав у парадні двері, двірничка йому з вікна: “Хто ви такий?” – “Та я тут живу” – “Яка квартира?” – “21”. – А хто ви будете? — “Та, – каже, – я чоловік тої жінки”. – “Там уже повно таких чоловіків, як ви!”

Сусіди називали Івана стилягою, бо він ходив з довгим волоссям.

“Гуцуляка ж, – розповідає Марія Миколайчук. – А бабушки в під’їзді кричали: “Стіляга! Ми на вас в міліцію будем заявляти! Чого так визивающе ходите?” Нікому в голову не прийшло, що він елементарно актор. Потім тільки фільми побачили, то запишалися, що в одному будинку жили. У нашій хаті, як хто приходив, щось писав на шпалерах. Хоч бери збирай їх і забирай з собою на нову квартиру, яку нам дали на Русанівці. А ми навіть фотоапарата не мали, щоб зазняти. Так їх і залишили. Наступні господарі то все поздирали. Мабуть, думали, що ми якісь ненормальні”.

Марія згадує, що Іван постійно критикував її спів. Жінка 12 років співала у хорі Вірьовки.

“Іван критикував без кінця, як я співаю: так не співається, казав. Раз записала для радіо дві пісні. Знаю, що о третій годині транслюватимуть запис. Пішла на кухню, зачинила двері, тихенько ввімкнула собі те радіо, притулила до вуха і слухаю, щоб Іван не чув. Раптом відкриває двері: “А чого ти позакривалася?”- “Та я, щоб тобі не заважати, собі радіо слухаю”. Тут оголошують пісню у моєму виконанні. “Ага! Ну, я послухаю” – сідає на стілець. Прозвучала перша пісня, прозвучала друга. Я тремчу. Тоді він піднявся, став на коліна, і каже: “Так це ж зовсім інша річ. Коли гарно — то гарно”. Для мене це було найвище визнання.

Оскільки подружжя весь час було на зйомках і гастролях, зустрітися вдома їм випадало рідко. За словами Марії, щоб приготувати чоловікові їсти, вона часто втікала з гастролей свого хору, що дуже не подобалося керівництву.

“Щоб зазирнути до хати, на кілька днів виривалася до Києва літаком: все перемивала, перепирала, щоб чистеньке все було в нього, готувала їсти. Іван потім казав: “Заходжу в будинок, відкриваю двері і ще знизу чую наші рідні запахи. Думав, що такий голодний, що вже ввижається. А чим вище підіймаюся ліфтом на шостий поверх, запахи сильнішають”. Заходить, аж в хаті несподівано я. Іван дуже любив борщ, моченку — м’ясо з підливою, фасульки — квасолю. Каже: “Давай мені, бо я вже всьо!” Це були щасливі наші зустрічі. Був такий час, коли Іван мені сказав: “Я шо, солом’яний вдівець, чи хто? Скільки не приїду, жінки вдома немає. Вже треба якось визначитися”. Визначилося воно само. В хорі не розуміли, як я могла взяти й на три дні зірватися в Київ. Когось це обов’язково муляло. Десь шпигували, десь кололи. Раз Іван подзвонив мені на роботу, а я плачу. “Що ж це за робота така? – каже — на якій ти плачеш? Від роботи треба отримувати задоволення. Все, додому. Завтра ж звільняйся”. І я послухалася.

Найкращого схвалення чоловіка Марія Миколайчук дочекалася, коли заспівала разом з Ніною Матвієнко і Валентиною Ковальською у тріо “Золоті ключі”.

441038_2_w_1000“Дівчата все просили мене познайомити їх з Іваном. А він весь час в роботі. Раз прийшов: “Гаразд уже, веди своїх дівчат”. Сидимо, балакаємо, десь чарочка пішла. Іван каже: “Дівки, заспівайте що-небудь”. Ми до цього втрьох не співали. А тут голоси злилися, ми самі дивувалися, бо пішли обертони. Тоді Іван: “Ну все, дівки, ви мої. Ви не маєте права не співати”. Почав нам підбирати репертуар. За той спів нам в хорі також заздрили. Коли Іван послухав нашу першу платівку, сказав: “Це не пісня, це церква”.

Валерія РАДЗІЄВСЬКА

Джерело

Іван Миколайчук: розплата за любов до рідного слова…

_Як мимоволі творить він красу!
Ліна Костенко
Іван Миколайчук – український талановитий кіноактор, сценарист, режисер радянської доби – народився 15 червня 1941 року в селі Чорториї (нині Чернівецька область) у сім’ї прохідника-залізничника Василя і Катерини Миколайчуків. Іван був четвертою дитиною. Всього у сім’ї Миколайчуків було десятеро дітей.

Із самого дитинства Іван ріс дуже допитливим, любив співати, грав на декількох музичних інструментах, але найдужче любив грати на скрипці. Усіх в сім’ї вражала спостережливість Івана. Він часто перед родичами і своїми товаришами зображав, як шкандибав сусідський дідусь, як сварилися між собою баба Маруся і баба Катерина… Влітку Іван разом з іншими дітьми допомагали батькові на залізниці: викладали вздовж колій біленькі камінчики, збирали сміття, пололи бур’яни. Вечорами діти любили слухати вірші Тарас Шевченка, які декламувала дітям їх мати.
Ще ранньої юності Іван визначив сою долю: поступив у Чернівецьке музичне училище за спеціальністю «Хормейстер художньої самодіяльності», яке закінчив у 1951 р. По закінченню училища Iван грав на багатьох музичних інструментах: сопілці, роялі, цимбалах, скрипці, баяні, трубі, арфі… Далі майбутній кіноактор навчається у театрі-студії при Чернівецькому українському драматичному театрі імені Ольги Кобилянської.

У 1961 р. Іван вступає до Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого. Навчався у відомого кіномитця Віктора Івченка, за рекомендацією якого Іван був запрошений Сергієм Параджановим на зйомки фільму «Тіні забутих предків». Як згадував С. Параджанов: «Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпували з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджено іншого актора… Ми відчули, що це унікальний талант. Проби були дивовижні. В одну мить він перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він перелив у наші зурбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів. Весь, як дзвіночок, Іван був чистим, мужнім, ніжним. Він був смолоскипом, до нього тягнулися всі».
«Тіні…» були визнані одним з двадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів. Ще під час зйомок «Тіней…» розпочалася робота актора над роллю молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон». Великим досягненням актора було сміливе і сучасне трактування образу Т.Шевченка. Т.Шевченко у виконанні І.Миколайчука – людина з живими почуттями, духовно зв’язана зі своїм народом.

На зустрічі з глядачами фільму «Сон» у столичному кінотеатрі «Жовтень» 4 березня 1965 р. актор сказав: «Для мене грати роль Шевченка, яким захоплювався я ще в школі, була і честь велика, і відповідальність».
Після блискучого дебюту, Іван активно знімається у кіно. В головній ролі чи епізодичній Іван міг додати до стрічки щось своє, неповторне, що не виходило в інших. Слова Ліни Костенко з епіграфу дуже влучно передають людську сутність актора, його справжність в усьому.
У яскравому фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван не лише виконавець цікавої ролі козака Василя, а й співрежисер фільму. Під його керівництвом здійснювалося музичне оформлення фільму. Він був ініціатором створення тріо «Золоті ключі», яке супроводжувало піснями кінокартину. Для довідки: тріо складалося із володарок чарівних голосів України – Ніни Матвієнко, Валентини Ковальської, Марії Миколайчук.
Фільм «Білий птах з чорною відзнакою» (1971) стає новою сторінкою у творчості Івана Миколайчука – він стає сценаристом. У цій стрічці Іван Миколайчук з режисером Юрієм Ільєнком вперше у радянському кіно розповіли про долю героя УПА. Ця тема була небезпечна і заборонена у ті роки.

«Білий птах…» отримав міжнародне визнання, а на Московському міжнародному фестивалі навіть отримав Золоту медаль. Одночасно для І.Миколайчука та його друзів починається важкий період випробувань і переслідувань. Івана за його любов до рідного народу, рідної культури, рідного слова звинуватили у націоналізмі і кваліфікували як людину ворожої ідеології. Акторові не раз приходилося відповідати у різних інстанціях та органах за свій талант, за свою безмежну любов до рідної землі… Його не заарештували, але обклали з усіх боків, зацькували, створювали навколо нього вакуум, відлучали від творчості. Був вилучений із прокату відомий фільм «Тіні забутих предків», не дозволили знімати фільм «Пропала грамота». Протягом важких сімдесятих років минулого століття прізвище актора безжалісно викреслювалося з усіх творчих списків комунофашистською (інакше не назвеш) рукою.

І все-таки попри все, Івану Миколайчуку у 1979 році вдалося втілити свою давню мрію – зняти свій фільм «Вавилон ХХ». Фільм був справжнім вибухом в українському кіно. Він увібрав в себе все найкраще, що міг йому дати Миколайчук-актор (Фабіан), Миколайчку-сценарист, Миколайчук-режисер і Миколайчук – автор музичного оформлення. У 1980 році кінострічка була відзначена призом «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.
Подальша доля Івана була ще важча: все, що він робив, було «націоналістичним»… Його сили танули… 3 серпня 1987 року на 47 році життя пішов у вічність Великий українець – видатний кіноактор, сценарист, режисер. Україна втратила ще одного вірного сина, а українська культура – неординарного митця.
В особі Івана Миколайчука українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Він був дуже популярним в українському народі, але звання народного артиста він так і не одержав і вже посмертно отримав Державну Шевченківську премію.
У 2011 році в Україні відзначалося 70-річчя від дня народження І. Миколайчука. Декілька спогадів друзів кіномитця.
Людмила ЛЕМЕШЕВА, кінокритик і кіносценарист, член оргкомітету з відзначення 70-річчя від дня народження І. Миколайчука: “У ньому жила пам’ять роду, генетична пам’ять нації. Іван пристрасно любив свою землю, свою стару хату і матір, жінок, дітей і коней. Але найбільше він любив поринати у власні сни і фантазії, вслухатися в таємницю музики світу і перекладати все це на мову кіно.
Він був естетичним символом українського кіно і головним героєм його драми – за життя. Він став легендою і міфом після смерті”.
Федір СТРИГУН – народний артист України, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка, головний режисер Львівського національного театру ім. Марії Заньковецької, член оргкомітету з відзначення 70-річчя від дня народження І. Миколайчука: “Передусім – це був чесний митець, який любив свій народ, розумів його, бачив перспективу. Мабуть, рідко природа дарує таких людей, як Іван Васильович. Він був не тільки кіноактором, кінорежисером, сценаристом. Він був Художником з великої літери в усьому. Писав вірші, малював. Працювати міг у театрі і в кіно, і на будь-якій іншій мистецькій ниві”.

Джерело: Слово наше рідне – слово українське!