8 квітня 2016 року Марії Миколайчук виповнилося 75

8 квітня 2016 року дружина Івана Миколайчука – співачка, народна артистка України Марія Євгенівна Миколайчук (у дівоцтві Карп’юк), вірна Марічка, відзначила своє 75-річчя. Вітаємо Марію Євгенівну із ювілеєм, що минув і пропонуємо увазі читача добірку матеріалів про цю подію.

1460104682_mariya-mykolaychuk

Марія Миколайчук відзначає своє 75-річчя (“Молодий Буковинець”)

Легендарна співачка Марія Миколайчук відзначає славетний ювілей (“БукІнфо”)

Книжково-ілюстративна виставка “Моїй Україні – пісні слов’їні”

Буковина вітає Народну артистку України Марію Миколайчук зі славним ювілеєм

Актори фільму “В бій ідуть лише старі” вшанували Леоніда Бикова

UA – Актори фільму «В бій ідуть лише старі» вшанували Леоніда Бикова. Вони посадили дерева поруч з пам’ятником талановитого актора й режисера, який зняв незабутню стрічку. До Києва з Узбекистану та Грузії приїхали Рустам Сагдулаєв, який зіграв Ромео та Вано Янтбелідзе, прийшли й українські актори – Олександр Немченко та Вілорій Пащенко. Нині минає тридцять сім років, як Леонід Биков загинув у автокатастрофі. Випуск ТСН.19:30 за 12 квітня 2016 року.

Джерело: ТСН

У Києві завершилася демонстрація виставки “Тіні забутих предків”

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

“Тіні забутих предків.” Виставка 23 березня – 10 квітня 2016

10 квітня 2016 р. у Мистецькому Арсеналі завершилася демонстрація масштабного проекту “Тіні забутих предків”, який його творці описали так:
“З 23 березня по 10 квітня у Мистецькому Арсеналі ви зможете стати причетними до етапного фільму українського кінематографу, яким захоплювалися режисери світового рівня: Андрій Тарковський, Мартін Скорсезе, Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Акіра Куросава та Жан-Люк Годар.
Понад 100 артефактів, 20 ексклюзивних інтерв’ю, унікальні фото- та відеоматеріали з архівів, розвінчування легенд, експозиція робіт сучасного мистецтва та зустріч з учасниками зйомок: Ларисою Кадочниковою, Мирославом Скориком та Іваном Драчем, – це тільки початок масштабного дослідження «Тіней…».
Організаторами виставки виступили арт-центр Павла Гудімова Я Галерея, FILM.UA Group, НКММК «Мистецький Арсенал»; за підтримки благодійного фонду Бориса Ложкіна. Куратори проекту: Павло Гудімов, Андрій Алферов”

Власний фоторепортаж сайту “Іван Миколайчук”

Масштабний виставковий проект “Тіні забутих предків”.

Київ. 23 березня – 10 квітня 216 р.
Львів. 27 червня – 30 липня 2016 р.
Сторінка проекту:
http://tiniproject.com.ua
Сторінка проекту на facebook:
https://www.facebook.com/tiniproject
Сайт “Іван Миколайчук”:  http://mykolajchuk.com.ua
Сnорінка сайту на facebook: https://www.facebook.com/ivanmykolajchuk

Про проект читайте також: “Тени забытых предков»: реинкарнация шедевра”

“Під цев парасовлев ходили австрийскі курви, най тепер московска ходит”

562077_1_w_570_lq

Сергій Параджанов та члени зніальної групи “Тіней забутих предків” у Верховині з місцевими жителями.

У карпатському селі Криворівня влітку 1964 року режисер Сергій Параджанов завершив зйомки фільму “Тіні забутих предків”. Більшість епізодичних ролей виконали місцеві гуцули.

У карпатському селі Криворівня влітку 1964 року режисер Сергій Параджанов завершив зйомки фільму “Тіні забутих предків”. Більшість епізодичних ролей виконали місцеві гуцули

“Цей фільм – поетична драма про велике кохання Івана й Марічки. Фільм вводить нас у світ народних переказів, звичаїв і побуту старих Карпат”, – такими титрами починається кінострічка “Тіні забутих предків”.

Історію гуцулів Івана Палійчука й Марічки Гутенюк записав Михайло Коцюбинський влітку 1910 року під час відпочинку в селі Криворівня – тепер Верховинський район Івано-Франківської області. У вересні 1964-го мали відзначати 100-річчя від дня народження письменника. На Київській кіностудії ім. Олександра Довженка вирішили до ювілею зняти фільм за його повістю. Роботу доручили Сергію Параджанову, вірменину за походженням. Він на той час був режисером восьми стрічок. За натуру обрали село, в якому відбувалися описані Коцюбинським події, та його околиці.

– Коли група приїхала, всіх покликали в будинок культури розказати про фільм, – згадує Василь Коржук, 74 роки. Він тоді працював кіноінженером у Верховині. – Вони знімут пару частин, і потом сідают у залі в клубі й передивляютси – що викинути, що ще дозняти треба. Засідала комісія – Параджанов, режисери, оператори, всі. ­Параджанов такий дядько, що кричит сильно. Як він сказав, так має бути настояно на його.

Івана Палійчука зіграв другокурсник Київського інституту театрального мистецтва Іван Миколайчук, родом із села Чортория на Буковині. Це була його перша роль у кіно. На роль Марічки запросили Ларису Кадочникову із Москви. Палагну, на якій Іван одружується після смерті Марічки, зіграла Тетяна Бестаєва, також москвичка. Її коханця-мольфара – грузин Спартак Багашвілі. Більшість епізодичних ролей виконали жителі Криворівні, Верховини й сусідніх сіл – близько 40 людей.

60-річна Марія Потяк згадує, що за роль у фільмі їй заплатили 13 руб. – середня зарплата в СРСР тоді становила 87. Гроші надіслали поштою. За сюжетом, коли Іван іде свататися до Палагни, дівчинка виглядає його з даху будинку, щоб сповістити сусідів, коли він повернеться.

– То знімали біля хати-ґражди на Заріччю, – розповідає Марія Дмитрівна. – Нам, дітям, цікаво було, і ми стояли дивилис. А то звідти кличут – дитинки їм треба було на дах. Кожди сховався, а я ніби прецінь така гонорова, то так: “Ану, я йду”. Почали мене готовити до виходу. І то лиш одну голову треба було виставити з-за тої ґражди. Приклали драбину, і по ній лізеш на дах. І відти треба сказати, тоді спускаєшся. Ну то до тої драбинки мене підлагоджували. Підпудрювали, дивилис, як я виглядаю. Китички на голову клали, зачесали. Три чи чотири рази вилазила-злазила, аби сказати: “Іде!”, – з тою інтонацією і виразом, що треба.

Сергій Параджанов поселився в Петра і Євдокії Сорюків. Подружжя знялося в кількох епізодах. Допомагали з реквізитом. Continue reading

Надати квартиру сестрі Василя Стуса Стус Марії Семенівні

_6003286

Рідна сестра, як зигзиця,

Б’ється об мури грудьми.

Глипає оком в’язниця,

Наче сова із пітьми.

 

Друзі!

Просимо підтримати та розповсюдити петицію за надання житла у Києві сестрі Василя Стуса Стус Марії Семенівні, яка вимушена була переселитися з рідного Донбасу, де меморіальні знаки її брата спаплюжили бандити, де його пам’ять топчуть ногами. У Києві вона живе у вкрай скрутних умовах, а у позачерговому наданні житла їй було відмовлено Київською міскою державною адміністрацією.

Петиція тут: https://petition.kievcity.gov.ua/petition/?pid=2656&icf=1

 

 

Фото з приватного архіву Марії Миколайчук

Іван Миколайчук критикував дружину за спів

441038_1_w_570

Вдова актора та ровесниця Марія Миколайчук живе сама у колись спільному помешканні на Русанівці і зберігає всі фотографії чоловіка. Вона згадує, що першу квартиру в Києві їй з чоловіком вдалося отримати випадково – через те, що Іван спалив очі софітами.

“У Києві жили спочатку порізно. Я в своєму гуртожитку на Хрещатику, а Іван у своєму — в Лаврі. “Іване, що це за життя? – кажу. – Давай вже якось об’єднуватися. Переходь до мене в гуртожиток”. Поставили розкладачку і спали разом в коридорі, хоч там завжди були протяги. Дівчата не були проти, бо в нас завжди були веселі вечори, як Іван оселився. Квартиру нам дали непланово. Коли Іван знімався у фільмі “Сон”, на одній зі зйомок йому попалили роговицю ока сильним світлом. Він певний час не міг зніматися в кіно. Прийшов до нього його керівник Віктор Івченко, побачив коридорне те життя і каже: “Оце через цього хлопця зупинилася вся кінофабрика в Києві. То чи не легше дати йому квартиру, кіностудії дешевше обійдеться”. То невдовзі нам дали однокімнатну квартиру на Жилянській вулиці.

В однокімнатній квартирці подружжя Миколайчуків постійно жили друзі, через що сусідки почали пліткувати на Марію.

“Борис Брондуков, наш друг, коли прийшов на новосілля, обдивився квартиру і каже: “Ви думаєте, що маєте тепер хату, а ми всі будемо жити у гуртожитку? Значить так, оце куточок наш. А це мій, а це Льоні Осики, а це Кондратенка, а ви де хочете”. Воно так і вийшло. Бо я все була на гастролях, а Іван на зйомках. В хаті фактично тільки друзі й жили. Зате про мене тоді ходила слава. Коли Іван приїжджав нарешті зі зйомок, стукав у парадні двері, двірничка йому з вікна: “Хто ви такий?” – “Та я тут живу” – “Яка квартира?” – “21”. – А хто ви будете? — “Та, – каже, – я чоловік тої жінки”. – “Там уже повно таких чоловіків, як ви!”

Сусіди називали Івана стилягою, бо він ходив з довгим волоссям.

“Гуцуляка ж, – розповідає Марія Миколайчук. – А бабушки в під’їзді кричали: “Стіляга! Ми на вас в міліцію будем заявляти! Чого так визивающе ходите?” Нікому в голову не прийшло, що він елементарно актор. Потім тільки фільми побачили, то запишалися, що в одному будинку жили. У нашій хаті, як хто приходив, щось писав на шпалерах. Хоч бери збирай їх і забирай з собою на нову квартиру, яку нам дали на Русанівці. А ми навіть фотоапарата не мали, щоб зазняти. Так їх і залишили. Наступні господарі то все поздирали. Мабуть, думали, що ми якісь ненормальні”.

Марія згадує, що Іван постійно критикував її спів. Жінка 12 років співала у хорі Вірьовки.

“Іван критикував без кінця, як я співаю: так не співається, казав. Раз записала для радіо дві пісні. Знаю, що о третій годині транслюватимуть запис. Пішла на кухню, зачинила двері, тихенько ввімкнула собі те радіо, притулила до вуха і слухаю, щоб Іван не чув. Раптом відкриває двері: “А чого ти позакривалася?”- “Та я, щоб тобі не заважати, собі радіо слухаю”. Тут оголошують пісню у моєму виконанні. “Ага! Ну, я послухаю” – сідає на стілець. Прозвучала перша пісня, прозвучала друга. Я тремчу. Тоді він піднявся, став на коліна, і каже: “Так це ж зовсім інша річ. Коли гарно — то гарно”. Для мене це було найвище визнання.

Оскільки подружжя весь час було на зйомках і гастролях, зустрітися вдома їм випадало рідко. За словами Марії, щоб приготувати чоловікові їсти, вона часто втікала з гастролей свого хору, що дуже не подобалося керівництву.

“Щоб зазирнути до хати, на кілька днів виривалася до Києва літаком: все перемивала, перепирала, щоб чистеньке все було в нього, готувала їсти. Іван потім казав: “Заходжу в будинок, відкриваю двері і ще знизу чую наші рідні запахи. Думав, що такий голодний, що вже ввижається. А чим вище підіймаюся ліфтом на шостий поверх, запахи сильнішають”. Заходить, аж в хаті несподівано я. Іван дуже любив борщ, моченку — м’ясо з підливою, фасульки — квасолю. Каже: “Давай мені, бо я вже всьо!” Це були щасливі наші зустрічі. Був такий час, коли Іван мені сказав: “Я шо, солом’яний вдівець, чи хто? Скільки не приїду, жінки вдома немає. Вже треба якось визначитися”. Визначилося воно само. В хорі не розуміли, як я могла взяти й на три дні зірватися в Київ. Когось це обов’язково муляло. Десь шпигували, десь кололи. Раз Іван подзвонив мені на роботу, а я плачу. “Що ж це за робота така? – каже — на якій ти плачеш? Від роботи треба отримувати задоволення. Все, додому. Завтра ж звільняйся”. І я послухалася.

Найкращого схвалення чоловіка Марія Миколайчук дочекалася, коли заспівала разом з Ніною Матвієнко і Валентиною Ковальською у тріо “Золоті ключі”.

441038_2_w_1000“Дівчата все просили мене познайомити їх з Іваном. А він весь час в роботі. Раз прийшов: “Гаразд уже, веди своїх дівчат”. Сидимо, балакаємо, десь чарочка пішла. Іван каже: “Дівки, заспівайте що-небудь”. Ми до цього втрьох не співали. А тут голоси злилися, ми самі дивувалися, бо пішли обертони. Тоді Іван: “Ну все, дівки, ви мої. Ви не маєте права не співати”. Почав нам підбирати репертуар. За той спів нам в хорі також заздрили. Коли Іван послухав нашу першу платівку, сказав: “Це не пісня, це церква”.

Валерія РАДЗІЄВСЬКА

Джерело

Про присвоєння парку у київських Березняках імені Івана Миколайчука. Лист голові КМДА

Голові Київської міської державної
адміністрації п. В.Кличку

Шановний Віталію Володимировичу!

23 липня ц.р. на пленарному засіданні депутати Київської міської ради погодили створення на масиві Березняки парку. Співголова міськрадівської фракції очолюваної Вами партії «Удар» Андрій Странніков оголосив, що парку присвоять ім’я російського співака і композитора Віктора Цоя.

Прийняте рішення є дуже цікавим – особливо в контексті подій, що відбуваються в Україні упродовж останніх півтора роки. Нова українська влада не раз афішувала прагнення покласти край совєтизації і зросійщенню вітчизняного культурного простору. Один лише приклад, про який ідеться, позбавляє нас надій на справжні перетворення, а заодно й віру у щирість прокламованих намірів.

Цю віру і цю надію можна повернути єдино можливим способом: ще раз розглянути означене питання, з урахуванням того, що міська топоніміка столиці має відображати, у першу чергу, діяльність митців, які зробили вагомий внесок в українську культуру.

Таким був і є, поза всяким сумнівом, український актор, кінорежисер, сценарист, лауреат Шевченківської премії Іван Миколайчук, який до самої своєї смерті 1987 року жив на Березняках, на вулиці Серафимовича, 5, неподалік майбутнього парку.

Іван Миколайчук є знаковою постаттю, з його творчістю пов’язано відродження українського кіно у 1960-70-ті роки. Його ролі у фільмах «Сон», «Тіні забутих предків», «Пропала грамота», «Білий птах з чорною ознакою», «Комісари», «Вавілон ХХ», «Така пізня, така тепла осінь» (в останніх двох стрічках він був ще й режисером та сценаристом) означили поступ нашої культури, нашого кіно в розширенні можливостей кіномови, принесли вітчизняному кіно чималу кількість фестивальних перемог, міжнародне визнання. Одне лишень – такого визнання відчутно бракує в Україні, де продовжується практика культурної амнезії. Як от і в цьому випадку, коли пригадують справді хорошого російського співака і навіть невтямки, що був і є Іван Миколайчук.

Нещодавно віце-прем’єр-міністр, міністр культури України В’ячеслав Кириленко ініціював створення пам’ятника Іванові Миколайчуку у Києві. Чи відомо про це Вам, шановний пане голово, чи знає про це міськрада? Коли ні, гадаємо, варто взяти цю інформацію до уваги. Як і точку зору кінематографістів, письменників (Національна спілка письменників України уже звернулася до Вас з відповідним листом) – ми пропонуємо назвати парк у київських Березняках іменем Івана Миколайчука і саме там спорудити пам’ятник визначному митцеві.

З повагою,
Голова Національної спілки кінематографістів України
Сергій Тримбач

Джерело