30 квітня 2023 р. у київському Літературно-меморіальному музеї М. Булгакова відбулося відкриття виставки “Київські фрески” Параджанов і Київ”, яка є частиною постійного проєкту музею “Видатні кияни”.
Виставка триватиме до 31 травня 2023 р. включно.
Лариса Брюховецька. Київ, 30 грудня 2014
Ще кілька років тому, коли доводилось бувати на Західній Україні, зокрема, на Буковині – на зимовій Маланці, чи влітку в Чорториї на гостинах у Івана Миколайчука – вражали сила і розквіт етнічної культури: в одязі, музиці, пісні, танці. Без цієї стародавньої і вічної краси світ, очевидно, був би біднішим, сумнішим і неповноціннішим, і це переконання – не від національної зарозумілості, не від якогось самозамилування. Так, є гордість, що такий скарб є, його не змела глобалізація і що можна приїхати туди і долучитись до цієї краси, коли хати в оздобах, не кажучи про оздоби національних костюмів – усе це зачаровує. Continue reading
“… І раптом Параджанов: “Смотрите, смотрите! Два м…ка идут! Они даже не понимают, что они уже два гения! Они снялись в такой картине, что это на весь мир! Они Гоголя раскрыли!!!”
Федір Стригун – про роботу з Іваном Миколайчуком.
Відео – каналу Mykolaichuk.info
Друзі! Вітаємо вас з усіма зимовими святами, незалежно від того, які з них ви святкуєте, а які – ні. 🙂
Минулий рік був важким і страшним для багатьох. Але ніколи не забуваймо, що найкраще, що може з нами статися – це люди, котрі оточують нас. Даруємо вам маленьку цілком різдвяну, як на нас, історію. Автор цього оповідання – Володимир Пінчевський, випускник Школи-студії МХАТ, пізніше – актор МХАТ ім. Чехова, який від 1991 р. живе та працює у Данії. Переклад та публікація робиться за згодою автора.
З серії “є, що згадати”
Влітку 1983 р. я знімався на кіностудії “Грузія фільм” у “Витівках Скапена” – двосерійному телефільмі за сценарієм Леоніда Зоріна, створеного ним за мотивами п’єси Ж. Б. Мольєра. Знімав фільм чудовий Георгій Михайлович Калатозішвілі (“Кавказький бранець” та ін.) на замовлення Держтелерадіо. На проби до Тбілісі викликали тоді, здавалося, усіх московських акторів грузинської національності, схожих на грузин, або просто із грузинським прізвищем. Не знаю, як я потрапив до списку запрошених. Я летів пробуватися разом із Леваном Мсхіладзе з Ленкома. У підсумку з усіх затверджених акторів лише двоє виявилися “немісцевими” – Ролан Антонович Биков на роль самого Скапена і я на роль Октава. Знімали у Ялті та у Тбілісі. Казали, що Ролан Антонович грав пречудово, дуже смішно, але у готелі “Ялта” був хороший бар… і він, на жаль, розслабився… В очікуванні придатної для зйомок кондиції Ролана Антоновича два тижні знімали сцени без Скапена. Далі чекати не мало сенсу, і Георгій Михайлович, незважаючи на третину вже відзнятого з Биковим матеріалу, вимушений був замінити його на не затвердженого раніше Арчіла Гоміашвілі. Я лишився єдиною людиною, заради якої усі члени групи вимушені були переходити з рідної грузинської на нерідну російську, у тому числі і сам режисер… Мені бувало навіть якось незручно перед усіма…
Так от, якось, після відіграної вечірньої вистави я запізнився на передостанній літак до Тбілісі, а грошей, щоб купити квиток на наступний рейс, в мене не було, було щось дрібне на їжу. До того ж біля каси був величезний натовп з таких само, як я, безбілетників, що прагнули відлетіти до Тбілісі. Пробиваюся до віконця і пояснюю дівчині, що якщо сьогодні не відлечу, зірветься завтрашня зйомка, а це катастрофа і т. д. Показую їй моє мхатівське посвідчення, пропоную квитки на будь-яку прем’єру до будь-якого театру, присягаюся, що за квиток обов’язково заплатить хтось зі співробітників кіностудії, які зустрічатимуть мене.
– Я все розумію, але нічого не можу зробити. Якщо лишиться невикуплена бронь, я вам першому її продам, але шукайте гроші, без оплати – не маю права.
До кінця реєстрації лишається 15 хвилин. Дівчина починає продавати невикуплену бронь. Біля каси виникає штовханина, з’являються люди, що вимахують якимись посвідченнями, явно крутішими від мого мхатівського. Розуміючи, що тут мені ловити нема чого, біжу до стійки реєстрації. Останні пасажири ще здають валізи. Підходжу до жінки, яка оформлює багаж, і розіграю для неї все ту ж сцену “катастрофа, гіпс знімають, літак відлітає” [1], прошу викликати начальника, благаю відправити мене до Тбілісі у будь-якому вигляді – хоч у багажному відсіку, хоч у кабіні пілотів! І тут хтось ззаду плескає мене по плечу… Оглядаюся – стоїть сивий бородатий мужик і робить мені жест пальцем, мовляв, пішли, пішли набік. Перше враження – кримінальний авторитет: шкіряна куртка, на шиї золотий ланцюжок, на зовнішньому боці долоні татуювання, на пальцях обох рук перстні. Здається, ще золотий годинник був, не буду стверджувати. За тими часами – ну дуже “авторитетний” комплект. Відходимо набік, він питає з акцентом:
-Тобі скільки грошей треба?
4 вересня 1965-го – 55 років тому – в київському кінотеатрі “Україна” відбулася прем’єра славетної стрічки Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Ця подія увійшла до історії також як перша в СРСР публічна акція проти політики влади – її учасники висловили рішучу незгоду з арештами діячів української культури.
Зазвичай вважають, що саме після цієї прем’єри в кінорежисера почалися проблеми з радянською владою. Це так і не так, адже насправді проблеми виникли набагато раніше.
Сергій Параджанов та члени зніальної групи “Тіней забутих предків” у Верховині з місцевими жителями.
У карпатському селі Криворівня влітку 1964 року режисер Сергій Параджанов завершив зйомки фільму “Тіні забутих предків”. Більшість епізодичних ролей виконали місцеві гуцули.
У карпатському селі Криворівня влітку 1964 року режисер Сергій Параджанов завершив зйомки фільму “Тіні забутих предків”. Більшість епізодичних ролей виконали місцеві гуцули
“Цей фільм – поетична драма про велике кохання Івана й Марічки. Фільм вводить нас у світ народних переказів, звичаїв і побуту старих Карпат”, – такими титрами починається кінострічка “Тіні забутих предків”.
Історію гуцулів Івана Палійчука й Марічки Гутенюк записав Михайло Коцюбинський влітку 1910 року під час відпочинку в селі Криворівня – тепер Верховинський район Івано-Франківської області. У вересні 1964-го мали відзначати 100-річчя від дня народження письменника. На Київській кіностудії ім. Олександра Довженка вирішили до ювілею зняти фільм за його повістю. Роботу доручили Сергію Параджанову, вірменину за походженням. Він на той час був режисером восьми стрічок. За натуру обрали село, в якому відбувалися описані Коцюбинським події, та його околиці.
– Коли група приїхала, всіх покликали в будинок культури розказати про фільм, – згадує Василь Коржук, 74 роки. Він тоді працював кіноінженером у Верховині. – Вони знімут пару частин, і потом сідают у залі в клубі й передивляютси – що викинути, що ще дозняти треба. Засідала комісія – Параджанов, режисери, оператори, всі. Параджанов такий дядько, що кричит сильно. Як він сказав, так має бути настояно на його.
Івана Палійчука зіграв другокурсник Київського інституту театрального мистецтва Іван Миколайчук, родом із села Чортория на Буковині. Це була його перша роль у кіно. На роль Марічки запросили Ларису Кадочникову із Москви. Палагну, на якій Іван одружується після смерті Марічки, зіграла Тетяна Бестаєва, також москвичка. Її коханця-мольфара – грузин Спартак Багашвілі. Більшість епізодичних ролей виконали жителі Криворівні, Верховини й сусідніх сіл – близько 40 людей.
60-річна Марія Потяк згадує, що за роль у фільмі їй заплатили 13 руб. – середня зарплата в СРСР тоді становила 87. Гроші надіслали поштою. За сюжетом, коли Іван іде свататися до Палагни, дівчинка виглядає його з даху будинку, щоб сповістити сусідів, коли він повернеться.
– То знімали біля хати-ґражди на Заріччю, – розповідає Марія Дмитрівна. – Нам, дітям, цікаво було, і ми стояли дивилис. А то звідти кличут – дитинки їм треба було на дах. Кожди сховався, а я ніби прецінь така гонорова, то так: “Ану, я йду”. Почали мене готовити до виходу. І то лиш одну голову треба було виставити з-за тої ґражди. Приклали драбину, і по ній лізеш на дах. І відти треба сказати, тоді спускаєшся. Ну то до тої драбинки мене підлагоджували. Підпудрювали, дивилис, як я виглядаю. Китички на голову клали, зачесали. Три чи чотири рази вилазила-злазила, аби сказати: “Іде!”, – з тою інтонацією і виразом, що треба.
Сергій Параджанов поселився в Петра і Євдокії Сорюків. Подружжя знялося в кількох епізодах. Допомагали з реквізитом. Continue reading
