Федір Стригун про наркотики, або як козаки косяка забивали

… В “Пропалій грамоті” ми проскоки знімали… А так як не було такої високої трави, то ми скакали через коноплі. Обидва. Ну і три проскоки, три дублі… По коноплях… А Іван же ж був фантазер… Стали, Іван дивиться на свого Кімата, тоді на мого Дубліката і каже: “Слухай! А ти подивись, як вони, наші хлопці, запилилися!” Я кажу: “Як запилилися?” “Подивись, скільки на них цього… з конопель! Це ж, – каже, – наркотики! А давай…”

Взяли ножа, зчистили з коня, цю всю пилючку, поставили на газеті, на сонці, щоб вона висохла, бо пройшла вона потом кінським, пилюка… Та й через годинку поробили козячі ніжки, вирішили закурити, але так разом. Куримо разом – як погано буде, то буде обом погано. Затягнулися ми цим наркотиком, як Іван сказав: “Це ж наркотик!” Як почали ми блювать… То чуть не зірвали знімальний день. Бо це було дуже тяжко і дуже погано.

© Федір Стригун

Відкриття виставки “Київські фрески” Параджанов і Київ”. 30.04.2023

30 квітня 2023 р. у київському Літературно-меморіальному музеї М. Булгакова відбулося відкриття виставки “Київські фрески” Параджанов і Київ”, яка є частиною постійного проєкту музею “Видатні кияни”.

Виставка триватиме до 31 травня 2023 р. включно.

ВІДЕО З ВІДКРИТТЯ

“Аби тільки світ наш тримався…”

31 ГРУДНЯ ВІТАЛИ МАРІЧКУ МИКОЛАЙЧУК З НОВИМ РОКОМ
Роман Балаян закликав мене у таксійне авто і повіз на Березняки, на вулицю Івана Миколайчука. Вітати Марічку…
– Як жиється, Марічко?
– Добре, слава Йсу!
Воно, звичайно, не все добре – зі здоров’ям є проблеми. 35 літ без Івана – це виказати навіть важко. Одначе ж чарочку винця Марія Євгенівна підняла за Новоріччя – аби був щасливішим рік Новий, абись був… І щоби Марічка в нім була.
Роман товаришував з Іваном, в одній із його картин («Бирюк») Миколайчук працював співсценаристом. А Марічка співала ще в курсовій стрічці Балаяна, знімав він її кілька разів й потому. І в крайній його картині, «Ми є, ми поруч», Марія Євгенівна зіграла виразний епізод з бабусечкою з пташкою…

У Києві з’явилася вулиця Івана Драча

 

Іван Драч та Іван Миколайчук на балконі ірпінського будинку літераторів.

Затверджено офійційний список перейменувань вулиць Києва у процесі дерусифікації.
Вулиця
Некрасівська тепер носитиме ім’я Івана Драча (1936 – 2018) – українського поета, перекладача, сценариста та громадського діяча.
Саме він є автором сценарія легендарного фільму “Пропала грамота”.
Повний список перейменувань можна прочитати тут.

 

Федір Стригун про Петергоф, або як козаки на царській постелі валялися

 

Завдяки яскравим спогадам Федора Миколайовича Стригуна, народного артиста України, художнього керівника, режисера-постановника Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької, ми можемо побачити його видатних колег живими, багатогранними, теплими – такими, ніби вони тут, зараз сидять поруч з нами, сміються і сумують, беруть участь у бесіді. Кілька його чудових оповідей про Івана Миколайчука ми публікуємо на нашому сайті.

… Зараз, коли я дивлюсь кіно (Пропала грамотаmykolajchuk.com.ua) – згадую цей колосальний епізод, потрясаючий. Приїхали ми в Петербург знімати кіно. Continue reading

Утвердження етнічної культури у фільмі “Тіні забутих предків”. До 50-річчя виходу на екран

 Лариса Брюховецька. Київ, 30 грудня 2014

Ще кілька років тому, коли доводилось бувати на Західній Україні, зокрема, на Буковині  – на зимовій Маланці, чи влітку в Чорториї на гостинах у Івана Миколайчука – вражали сила і розквіт етнічної культури: в одязі, музиці, пісні, танці. Без цієї стародавньої і вічної краси світ, очевидно, був би біднішим, сумнішим і неповноціннішим, і це переконання – не від національної зарозумілості, не від якогось самозамилування. Так, є гордість, що такий скарб є, його не змела глобалізація і що можна приїхати туди і долучитись до цієї краси, коли хати в оздобах, не кажучи про оздоби національних костюмів – усе це зачаровує.  Continue reading

Знімати фільм за ідеєю Івана Миколайчука можуть почати у 2022 році, – Тримбач

Олеся Котубей

Знімати фільм за ідеєю Івана Миколайчука можуть почати у 2022 році, – Тримбач

Зйомки фільму, який за життя не встиг зрежисувати Іван Миколайчук, можуть початися уже наступного року – наразі готовий сценарій і команда в пошуку режисера. Про це в інтерв’ю Суспільному розповів Сергій Тримбач, український кінокритик і чинний голова Національної спілки кінематографістів України.

Сьогодні, 15 червня – день народження Івана Миколайчука, українського актора, режисера і сценариста. Миколайчук був одним основоположників феномену, який згодом назвуть “українським поетичним кіно”. Славу йому принесли фільми “Тіні забутих предків”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Пропала грамота”, “Вавилон ХХ”.

Continue reading

Українське поетичне кіно, або Чому “Вавилон XX” Івана Миколайчука став культовим

Юрій Самусенко 


Кінофестиваль “Молодість” відкрився цьогоріч стрічкою Івана Миколайчука “Вавилон XX”. Це знакова подія для тих, хто чекав фільм на великому екрані – у 2011 році “плівку” було реставровано “Довженко-Центром”, а також переведено у цифровий формат для DVD.

Вперше “Вавилон XX” був представлений глядачу теж на “Молодості” у 1979 році. Режисер за стрічку отримав головний приз кінофестивалю, і вже сорок років цей статус підтверджується тим, що до фільму знову і знову повертаються кінематографісти і глядачі, оскільки режисеру вдалося знайти характери та сюжети, які і за сто років будуть серед нас.

Історичний контекст

Прем’єра “Тіней забутих предків” у 1964 році зробила Івана Миколайчука суперзіркою у масштабах, які були дозволені у Радянському Союзі. Йому було лише 24 роки, коли він зіграв головну роль у стрічці Сергія Параджанова. Але акторської кар’єри Івану було замало. Він мав амбіцію зняти власне кіно – стрічку “Вавилон XX” за мотивами роману “Лебедина зграя” Василя Земляка.

Як і Параджанов, Миколайчук працював у стилі “українського поетичного кіно”, стилістика якого насичена абстрактним символізмом, фольклором, етнографічним багатством: одяг, архітектура, зброя, ремесло, співи, вірування, танці, обряди, образотворче мистецтво тощо. І саме за це на травневому пленумі ЦК Компартії України у 1974 році було розкритиковане і заборонене.

Секретар ЦК Щербицький сказав, що сучасне українське кіно має “недоліки, які долаються”. Він не сказав прямо, що керівництво бачить у течії націоналістичні пориви, але за канцелярськими евфемізмами було зрозуміло, що йдеться саме про це.

Continue reading

Трохи про дива, або з серії “є, що згадати”

Друзі! Вітаємо вас з усіма зимовими святами, незалежно від того, які з них ви святкуєте, а які – ні. 🙂

Минулий рік був важким і страшним для багатьох. Але ніколи не забуваймо, що найкраще, що може з нами статися – це люди, котрі оточують нас. Даруємо вам маленьку цілком різдвяну, як на нас, історію.  Автор цього оповідання – Володимир Пінчевський, випускник Школи-студії МХАТ, пізніше – актор МХАТ ім. Чехова, який від 1991 р. живе та працює у Данії. Переклад та публікація робиться за згодою автора.

З серії “є, що згадати”

Влітку 1983 р. я знімався на кіностудії “Грузія фільм” у “Витівках Скапена” – двосерійному телефільмі за сценарієм Леоніда Зоріна, створеного ним за мотивами п’єси Ж. Б. Мольєра. Знімав фільм чудовий Георгій Михайлович Калатозішвілі (“Кавказький бранець” та ін.) на замовлення Держтелерадіо. На проби до Тбілісі викликали тоді, здавалося, усіх московських акторів грузинської національності, схожих на грузин, або просто із грузинським прізвищем. Не знаю, як я потрапив до списку запрошених. Я летів пробуватися разом із Леваном Мсхіладзе з Ленкома. У підсумку з усіх затверджених акторів лише двоє виявилися “немісцевими” – Ролан Антонович Биков на роль самого Скапена і я на роль Октава. Знімали у Ялті та у Тбілісі. Казали, що Ролан Антонович грав пречудово, дуже смішно, але у готелі “Ялта” був хороший бар… і він, на жаль, розслабився… В очікуванні придатної для зйомок кондиції Ролана Антоновича два тижні знімали сцени без Скапена. Далі чекати не мало сенсу, і Георгій Михайлович, незважаючи на третину вже відзнятого з Биковим матеріалу, вимушений був замінити його на не затвердженого раніше Арчіла Гоміашвілі. Я лишився єдиною людиною, заради якої усі члени групи вимушені були переходити з рідної грузинської на нерідну російську, у тому числі і сам режисер… Мені бувало навіть якось незручно перед усіма…

Так от, якось, після відіграної вечірньої вистави я запізнився на передостанній літак до Тбілісі, а грошей, щоб купити квиток на наступний рейс, в мене не було, було щось дрібне на їжу. До того ж біля каси був величезний натовп з таких само, як я, безбілетників, що прагнули відлетіти до Тбілісі. Пробиваюся до віконця і пояснюю дівчині, що якщо сьогодні не відлечу, зірветься завтрашня зйомка, а це катастрофа і т. д. Показую їй моє мхатівське посвідчення, пропоную квитки на будь-яку прем’єру до будь-якого театру, присягаюся, що за квиток обов’язково заплатить хтось зі співробітників кіностудії, які зустрічатимуть мене.

– Я все розумію, але нічого не можу зробити. Якщо лишиться невикуплена бронь, я вам першому її продам, але шукайте гроші, без оплати – не маю права.

До кінця реєстрації лишається 15 хвилин. Дівчина починає продавати невикуплену бронь. Біля каси виникає штовханина, з’являються люди, що вимахують якимись посвідченнями, явно крутішими від мого мхатівського. Розуміючи, що тут мені ловити нема чого, біжу до стійки реєстрації. Останні пасажири ще здають валізи. Підходжу до жінки, яка оформлює багаж, і розіграю для неї все ту ж сцену “катастрофа, гіпс знімають, літак відлітає” [1], прошу викликати начальника, благаю відправити мене до Тбілісі у будь-якому вигляді – хоч у багажному відсіку, хоч у кабіні пілотів! І тут хтось ззаду плескає мене по плечу… Оглядаюся – стоїть сивий бородатий мужик і робить мені жест пальцем, мовляв, пішли, пішли набік. Перше враження – кримінальний авторитет: шкіряна куртка, на шиї золотий ланцюжок, на зовнішньому боці долоні татуювання, на пальцях обох рук перстні. Здається, ще золотий годинник був, не буду стверджувати. За тими часами – ну дуже “авторитетний” комплект. Відходимо набік, він питає з акцентом:

-Тобі скільки грошей треба?

Continue reading

Як прем’єра фільму “Тіні забутих предків” зламала життя режисеру Параджанову

Тіні забутих предків

4 вересня 1965-го – 55 років тому – в київському кінотеатрі “Україна” відбулася прем’єра славетної стрічки Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Ця подія увійшла до історії також як перша в СРСР публічна акція проти політики влади – її учасники висловили рішучу незгоду з арештами діячів української культури.

Зазвичай вважають, що саме після цієї прем’єри в кінорежисера почалися проблеми з радянською владою. Це так і не так, адже насправді проблеми виникли набагато раніше.

Continue reading