Вже минув ювілейний рік 75-річчя Івана Миколайчука. Вже зібрав він друзів вкотре біля своєї рідної хати. Вже згадали його по Україні та по світі знов і знов. А тепер тогорічні матеріали гортаємо немов сторінки старого альбому. От фото таке, а от – таке. Ювілеї минають, любов лишається. Роки минають – Іван лишається.
15 червня виповнюється 75 років від дня народження Івана Миколайчука. Актори, які знімалися в його фільмах (а також знімалися разом із ним у картинах інших режисерів), часто повертаються подумки в той час, коли Іван ще бадьорий, молодий, живий…
Гримерка Київського Молодого театру. Невеличка перерва між репетиціями нової вистави “Поступися місцем!” за п’єсою Віни Дельмар. У прем’єрній постановці головну роль — Бартлея Купера — грає народний артист України Ярослав Гаврилюк.
Continue reading
До 75-ліття вид
атного актора, кінорежисера ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА
ЯК ЗРОБЛЕНО “ВАВИЛОН ХХ”
Оператор фільму Юрій Гармаш розкриває таємниці творення легендарної кінострічки “ВАВИЛОН ХХ”
20.04.2016
Анонс вечора: http://www.ukrkino.com.ua/budynok/afisha/?id=4909
Повіністю запис вечора можна подивитися тут:
Розповідає Валентина Ковальська – Народна артистка УкраїниПисати про дорогих твоєму серцю людей нелегко і надто відповідально, особливо якщо знаєш когось майже як самого себе, коли вони стають тобі близькими і рідними. У тісному контакті багато дізнаєшся про людину, її характер, звички, спосіб життя. Отож моя названа рідня – Марія Миколайчук, яку досі всі ми, родичі й друзі, ласкаво називаємо Марічка. Вона, світловолоса, гордовита і красива, вірна дружина незабутнього актора Івана Миколайчука, знаного не лише в Україні, але й у всьому світі. Глибокому, бархатистому тембру голосу Марічки стиха заздрили майже всі співачки хору ім. Г. Верьовки, а ми з Ніною Матвієнко дивилися на неї з деякою побожністю.
Continue reading
“Тіні забутих предків.” Виставка 23 березня – 10 квітня 2016
10 квітня 2016 р. у Мистецькому Арсеналі завершилася демонстрація масштабного проекту “Тіні забутих предків”, який його творці описали так:
“З 23 березня по 10 квітня у Мистецькому Арсеналі ви зможете стати причетними до етапного фільму українського кінематографу, яким захоплювалися режисери світового рівня: Андрій Тарковський, Мартін Скорсезе, Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Акіра Куросава та Жан-Люк Годар.
Понад 100 артефактів, 20 ексклюзивних інтерв’ю, унікальні фото- та відеоматеріали з архівів, розвінчування легенд, експозиція робіт сучасного мистецтва та зустріч з учасниками зйомок: Ларисою Кадочниковою, Мирославом Скориком та Іваном Драчем, – це тільки початок масштабного дослідження «Тіней…».
Організаторами виставки виступили арт-центр Павла Гудімова Я Галерея, FILM.UA Group, НКММК «Мистецький Арсенал»; за підтримки благодійного фонду Бориса Ложкіна. Куратори проекту: Павло Гудімов, Андрій Алферов”
Власний фоторепортаж сайту “Іван Миколайчук”
Масштабний виставковий проект “Тіні забутих предків”.
Київ. 23 березня – 10 квітня 216 р.
Львів. 27 червня – 30 липня 2016 р.
Сторінка проекту:
http://tiniproject.com.ua
Сторінка проекту на facebook:
https://www.facebook.com/tiniproject
Сайт “Іван Миколайчук”: http://mykolajchuk.com.ua
Сnорінка сайту на facebook: https://www.facebook.com/ivanmykolajchuk
Про проект читайте також: “Тени забытых предков»: реинкарнация шедевра”
Сергій Параджанов та члени зніальної групи “Тіней забутих предків” у Верховині з місцевими жителями.
У карпатському селі Криворівня влітку 1964 року режисер Сергій Параджанов завершив зйомки фільму “Тіні забутих предків”. Більшість епізодичних ролей виконали місцеві гуцули.
У карпатському селі Криворівня влітку 1964 року режисер Сергій Параджанов завершив зйомки фільму “Тіні забутих предків”. Більшість епізодичних ролей виконали місцеві гуцули
“Цей фільм – поетична драма про велике кохання Івана й Марічки. Фільм вводить нас у світ народних переказів, звичаїв і побуту старих Карпат”, – такими титрами починається кінострічка “Тіні забутих предків”.
Історію гуцулів Івана Палійчука й Марічки Гутенюк записав Михайло Коцюбинський влітку 1910 року під час відпочинку в селі Криворівня – тепер Верховинський район Івано-Франківської області. У вересні 1964-го мали відзначати 100-річчя від дня народження письменника. На Київській кіностудії ім. Олександра Довженка вирішили до ювілею зняти фільм за його повістю. Роботу доручили Сергію Параджанову, вірменину за походженням. Він на той час був режисером восьми стрічок. За натуру обрали село, в якому відбувалися описані Коцюбинським події, та його околиці.
– Коли група приїхала, всіх покликали в будинок культури розказати про фільм, – згадує Василь Коржук, 74 роки. Він тоді працював кіноінженером у Верховині. – Вони знімут пару частин, і потом сідают у залі в клубі й передивляютси – що викинути, що ще дозняти треба. Засідала комісія – Параджанов, режисери, оператори, всі. Параджанов такий дядько, що кричит сильно. Як він сказав, так має бути настояно на його.
Івана Палійчука зіграв другокурсник Київського інституту театрального мистецтва Іван Миколайчук, родом із села Чортория на Буковині. Це була його перша роль у кіно. На роль Марічки запросили Ларису Кадочникову із Москви. Палагну, на якій Іван одружується після смерті Марічки, зіграла Тетяна Бестаєва, також москвичка. Її коханця-мольфара – грузин Спартак Багашвілі. Більшість епізодичних ролей виконали жителі Криворівні, Верховини й сусідніх сіл – близько 40 людей.
60-річна Марія Потяк згадує, що за роль у фільмі їй заплатили 13 руб. – середня зарплата в СРСР тоді становила 87. Гроші надіслали поштою. За сюжетом, коли Іван іде свататися до Палагни, дівчинка виглядає його з даху будинку, щоб сповістити сусідів, коли він повернеться.
– То знімали біля хати-ґражди на Заріччю, – розповідає Марія Дмитрівна. – Нам, дітям, цікаво було, і ми стояли дивилис. А то звідти кличут – дитинки їм треба було на дах. Кожди сховався, а я ніби прецінь така гонорова, то так: “Ану, я йду”. Почали мене готовити до виходу. І то лиш одну голову треба було виставити з-за тої ґражди. Приклали драбину, і по ній лізеш на дах. І відти треба сказати, тоді спускаєшся. Ну то до тої драбинки мене підлагоджували. Підпудрювали, дивилис, як я виглядаю. Китички на голову клали, зачесали. Три чи чотири рази вилазила-злазила, аби сказати: “Іде!”, – з тою інтонацією і виразом, що треба.
Сергій Параджанов поселився в Петра і Євдокії Сорюків. Подружжя знялося в кількох епізодах. Допомагали з реквізитом. Continue reading
Вдова актора та ровесниця Марія Миколайчук живе сама у колись спільному помешканні на Русанівці і зберігає всі фотографії чоловіка. Вона згадує, що першу квартиру в Києві їй з чоловіком вдалося отримати випадково – через те, що Іван спалив очі софітами.
“У Києві жили спочатку порізно. Я в своєму гуртожитку на Хрещатику, а Іван у своєму — в Лаврі. “Іване, що це за життя? – кажу. – Давай вже якось об’єднуватися. Переходь до мене в гуртожиток”. Поставили розкладачку і спали разом в коридорі, хоч там завжди були протяги. Дівчата не були проти, бо в нас завжди були веселі вечори, як Іван оселився. Квартиру нам дали непланово. Коли Іван знімався у фільмі “Сон”, на одній зі зйомок йому попалили роговицю ока сильним світлом. Він певний час не міг зніматися в кіно. Прийшов до нього його керівник Віктор Івченко, побачив коридорне те життя і каже: “Оце через цього хлопця зупинилася вся кінофабрика в Києві. То чи не легше дати йому квартиру, кіностудії дешевше обійдеться”. То невдовзі нам дали однокімнатну квартиру на Жилянській вулиці.
В однокімнатній квартирці подружжя Миколайчуків постійно жили друзі, через що сусідки почали пліткувати на Марію.
“Борис Брондуков, наш друг, коли прийшов на новосілля, обдивився квартиру і каже: “Ви думаєте, що маєте тепер хату, а ми всі будемо жити у гуртожитку? Значить так, оце куточок наш. А це мій, а це Льоні Осики, а це Кондратенка, а ви де хочете”. Воно так і вийшло. Бо я все була на гастролях, а Іван на зйомках. В хаті фактично тільки друзі й жили. Зате про мене тоді ходила слава. Коли Іван приїжджав нарешті зі зйомок, стукав у парадні двері, двірничка йому з вікна: “Хто ви такий?” – “Та я тут живу” – “Яка квартира?” – “21”. – А хто ви будете? — “Та, – каже, – я чоловік тої жінки”. – “Там уже повно таких чоловіків, як ви!”
Сусіди називали Івана стилягою, бо він ходив з довгим волоссям.
“Гуцуляка ж, – розповідає Марія Миколайчук. – А бабушки в під’їзді кричали: “Стіляга! Ми на вас в міліцію будем заявляти! Чого так визивающе ходите?” Нікому в голову не прийшло, що він елементарно актор. Потім тільки фільми побачили, то запишалися, що в одному будинку жили. У нашій хаті, як хто приходив, щось писав на шпалерах. Хоч бери збирай їх і забирай з собою на нову квартиру, яку нам дали на Русанівці. А ми навіть фотоапарата не мали, щоб зазняти. Так їх і залишили. Наступні господарі то все поздирали. Мабуть, думали, що ми якісь ненормальні”.
Марія згадує, що Іван постійно критикував її спів. Жінка 12 років співала у хорі Вірьовки.
“Іван критикував без кінця, як я співаю: так не співається, казав. Раз записала для радіо дві пісні. Знаю, що о третій годині транслюватимуть запис. Пішла на кухню, зачинила двері, тихенько ввімкнула собі те радіо, притулила до вуха і слухаю, щоб Іван не чув. Раптом відкриває двері: “А чого ти позакривалася?”- “Та я, щоб тобі не заважати, собі радіо слухаю”. Тут оголошують пісню у моєму виконанні. “Ага! Ну, я послухаю” – сідає на стілець. Прозвучала перша пісня, прозвучала друга. Я тремчу. Тоді він піднявся, став на коліна, і каже: “Так це ж зовсім інша річ. Коли гарно — то гарно”. Для мене це було найвище визнання.
Оскільки подружжя весь час було на зйомках і гастролях, зустрітися вдома їм випадало рідко. За словами Марії, щоб приготувати чоловікові їсти, вона часто втікала з гастролей свого хору, що дуже не подобалося керівництву.
“Щоб зазирнути до хати, на кілька днів виривалася до Києва літаком: все перемивала, перепирала, щоб чистеньке все було в нього, готувала їсти. Іван потім казав: “Заходжу в будинок, відкриваю двері і ще знизу чую наші рідні запахи. Думав, що такий голодний, що вже ввижається. А чим вище підіймаюся ліфтом на шостий поверх, запахи сильнішають”. Заходить, аж в хаті несподівано я. Іван дуже любив борщ, моченку — м’ясо з підливою, фасульки — квасолю. Каже: “Давай мені, бо я вже всьо!” Це були щасливі наші зустрічі. Був такий час, коли Іван мені сказав: “Я шо, солом’яний вдівець, чи хто? Скільки не приїду, жінки вдома немає. Вже треба якось визначитися”. Визначилося воно само. В хорі не розуміли, як я могла взяти й на три дні зірватися в Київ. Когось це обов’язково муляло. Десь шпигували, десь кололи. Раз Іван подзвонив мені на роботу, а я плачу. “Що ж це за робота така? – каже — на якій ти плачеш? Від роботи треба отримувати задоволення. Все, додому. Завтра ж звільняйся”. І я послухалася.
Найкращого схвалення чоловіка Марія Миколайчук дочекалася, коли заспівала разом з Ніною Матвієнко і Валентиною Ковальською у тріо “Золоті ключі”.
“Дівчата все просили мене познайомити їх з Іваном. А він весь час в роботі. Раз прийшов: “Гаразд уже, веди своїх дівчат”. Сидимо, балакаємо, десь чарочка пішла. Іван каже: “Дівки, заспівайте що-небудь”. Ми до цього втрьох не співали. А тут голоси злилися, ми самі дивувалися, бо пішли обертони. Тоді Іван: “Ну все, дівки, ви мої. Ви не маєте права не співати”. Почав нам підбирати репертуар. За той спів нам в хорі також заздрили. Коли Іван послухав нашу першу платівку, сказав: “Це не пісня, це церква”.
Валерія РАДЗІЄВСЬКА
15 червня народиться Іван Миколайчук. Уже 74-й раз. На його батьківщині, в селі Чортория, у ряді інших населених пунктів на Буковині, відбудеться народне свято “Іванова Переберія”, за участі кінематографістів з Києва.
Хтось криво посміхнеться (народн
е?!), та мені траплялося бачити те кілька разів: там справді свято народне. Люди виходять з домівок, убрані так, що ні словом сказать, ні пером описать. А які хати в Буковині! Кожна – як лялечка.
Що зовні, що ізсередини. Такими вони і постали колись у фільмі “Білий птах з чорною ознакою”, в якому чимало автобіографічного, з родинного життя Миколайчуків. Один дурноголовий партійний вождь місцевого розливу з трибуни партєйного з”їзду розказав колись, що то про бандерівців, які – о жах! – у таборах позаробляли грошей великих і тепер будують хороми. Насправді ж у Буковині замало не всі хати є витворами мистецтва – то ж фільм нічого не вигадував, а просто відзняв ту красу, що є…Відзняв те, що було Миколайчуковим єством… Хоча вождь свого домігся – фільм заборонили, негласно, судячи по всьому, але твердо.
15 червня ще й скорбна – вже п”ята – річниця смерті Юрія Іллєнка. Режисера-постановника “Білого птаха…”, з отою самою “чорною ознакою”. Він помер там, де жив в останні роки свого життя – у Прохорівці на Канівщині. Там і похований. Недільної днини там зібралося чимало людей, аби пошанувати митця, чий внесок в нашу культуру годі переоцінити…
Схоже, Миколайчук покликав Іллєнка на свій день народження. Колись Іван Васильович (подумати тільки, я вже на 18 років старший від нього) оповідав мені, як епізод “Білого птаха” треба було зняти за 12 секунд. Актор поспішав промовити текст, і не виходило, хоч плач. І тоді Іллєнко сказв: “Та не спіши ти. Проказуй повільно!” Він так і зробив – і вийшло.
Давайте непоспішливо згадувати двох великих людей. Великих! У сьогоднішньому світі, де так багато ліліпутів, що удають із себе гуліверів. Не тільки в Україні, на жаль. Сьогоднішній світ – суцільна тобі Ліліпутія. Тут дуже поспішають – бо ж відстані великі, а ніжечки-ручечки-мізочки маленькі.
О, як там сміються Іван Васильович з Юрієм Герасимовичем. А може й плачуть. Бо доборолась Україна до самого краю. Й раби, подножки, грязь Москви, Вашингтонське сміття (Варшавське вже архаїка) продовжують правити бал. І кіно їм не потрібне. Навіть завтра не будуть вони дивитись ні “Білого птаха”, ні “Пропалу грамоту”, ні “Вечір на Івана Купала”…
І чортяка з ними і їхніми грамотками. Срамотная година настала і треба діяти. Тіні двох великих кінематографістів хай ніколи не стануть для нас тінями!
Ліна Костенко
Іван Миколайчук – український талановитий кіноактор, сценарист, режисер радянської доби – народився 15 червня 1941 року в селі Чорториї (нині Чернівецька область) у сім’ї прохідника-залізничника Василя і Катерини Миколайчуків. Іван був четвертою дитиною. Всього у сім’ї Миколайчуків було десятеро дітей.
Із самого дитинства Іван ріс дуже допитливим, любив співати, грав на декількох музичних інструментах, але найдужче любив грати на скрипці. Усіх в сім’ї вражала спостережливість Івана. Він часто перед родичами і своїми товаришами зображав, як шкандибав сусідський дідусь, як сварилися між собою баба Маруся і баба Катерина… Влітку Іван разом з іншими дітьми допомагали батькові на залізниці: викладали вздовж колій біленькі камінчики, збирали сміття, пололи бур’яни. Вечорами діти любили слухати вірші Тарас Шевченка, які декламувала дітям їх мати.
Ще ранньої юності Іван визначив сою долю: поступив у Чернівецьке музичне училище за спеціальністю «Хормейстер художньої самодіяльності», яке закінчив у 1951 р. По закінченню училища Iван грав на багатьох музичних інструментах: сопілці, роялі, цимбалах, скрипці, баяні, трубі, арфі… Далі майбутній кіноактор навчається у театрі-студії при Чернівецькому українському драматичному театрі імені Ольги Кобилянської.
У 1961 р. Іван вступає до Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого. Навчався у відомого кіномитця Віктора Івченка, за рекомендацією якого Іван був запрошений Сергієм Параджановим на зйомки фільму «Тіні забутих предків». Як згадував С. Параджанов: «Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпували з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджено іншого актора… Ми відчули, що це унікальний талант. Проби були дивовижні. В одну мить він перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він перелив у наші зурбанізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів. Весь, як дзвіночок, Іван був чистим, мужнім, ніжним. Він був смолоскипом, до нього тягнулися всі».
«Тіні…» були визнані одним з двадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів. Ще під час зйомок «Тіней…» розпочалася робота актора над роллю молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон». Великим досягненням актора було сміливе і сучасне трактування образу Т.Шевченка. Т.Шевченко у виконанні І.Миколайчука – людина з живими почуттями, духовно зв’язана зі своїм народом.
На зустрічі з глядачами фільму «Сон» у столичному кінотеатрі «Жовтень» 4 березня 1965 р. актор сказав: «Для мене грати роль Шевченка, яким захоплювався я ще в школі, була і честь велика, і відповідальність».
Після блискучого дебюту, Іван активно знімається у кіно. В головній ролі чи епізодичній Іван міг додати до стрічки щось своє, неповторне, що не виходило в інших. Слова Ліни Костенко з епіграфу дуже влучно передають людську сутність актора, його справжність в усьому.
У яскравому фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван не лише виконавець цікавої ролі козака Василя, а й співрежисер фільму. Під його керівництвом здійснювалося музичне оформлення фільму. Він був ініціатором створення тріо «Золоті ключі», яке супроводжувало піснями кінокартину. Для довідки: тріо складалося із володарок чарівних голосів України – Ніни Матвієнко, Валентини Ковальської, Марії Миколайчук.
Фільм «Білий птах з чорною відзнакою» (1971) стає новою сторінкою у творчості Івана Миколайчука – він стає сценаристом. У цій стрічці Іван Миколайчук з режисером Юрієм Ільєнком вперше у радянському кіно розповіли про долю героя УПА. Ця тема була небезпечна і заборонена у ті роки.
«Білий птах…» отримав міжнародне визнання, а на Московському міжнародному фестивалі навіть отримав Золоту медаль. Одночасно для І.Миколайчука та його друзів починається важкий період випробувань і переслідувань. Івана за його любов до рідного народу, рідної культури, рідного слова звинуватили у націоналізмі і кваліфікували як людину ворожої ідеології. Акторові не раз приходилося відповідати у різних інстанціях та органах за свій талант, за свою безмежну любов до рідної землі… Його не заарештували, але обклали з усіх боків, зацькували, створювали навколо нього вакуум, відлучали від творчості. Був вилучений із прокату відомий фільм «Тіні забутих предків», не дозволили знімати фільм «Пропала грамота». Протягом важких сімдесятих років минулого століття прізвище актора безжалісно викреслювалося з усіх творчих списків комунофашистською (інакше не назвеш) рукою.
І все-таки попри все, Івану Миколайчуку у 1979 році вдалося втілити свою давню мрію – зняти свій фільм «Вавилон ХХ». Фільм був справжнім вибухом в українському кіно. Він увібрав в себе все найкраще, що міг йому дати Миколайчук-актор (Фабіан), Миколайчку-сценарист, Миколайчук-режисер і Миколайчук – автор музичного оформлення. У 1980 році кінострічка була відзначена призом «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.
Подальша доля Івана була ще важча: все, що він робив, було «націоналістичним»… Його сили танули… 3 серпня 1987 року на 47 році життя пішов у вічність Великий українець – видатний кіноактор, сценарист, режисер. Україна втратила ще одного вірного сина, а українська культура – неординарного митця.
В особі Івана Миколайчука українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Він був дуже популярним в українському народі, але звання народного артиста він так і не одержав і вже посмертно отримав Державну Шевченківську премію.
У 2011 році в Україні відзначалося 70-річчя від дня народження І. Миколайчука. Декілька спогадів друзів кіномитця.
Людмила ЛЕМЕШЕВА, кінокритик і кіносценарист, член оргкомітету з відзначення 70-річчя від дня народження І. Миколайчука: “У ньому жила пам’ять роду, генетична пам’ять нації. Іван пристрасно любив свою землю, свою стару хату і матір, жінок, дітей і коней. Але найбільше він любив поринати у власні сни і фантазії, вслухатися в таємницю музики світу і перекладати все це на мову кіно.
Він був естетичним символом українського кіно і головним героєм його драми – за життя. Він став легендою і міфом після смерті”.
Федір СТРИГУН – народний артист України, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка, головний режисер Львівського національного театру ім. Марії Заньковецької, член оргкомітету з відзначення 70-річчя від дня народження І. Миколайчука: “Передусім – це був чесний митець, який любив свій народ, розумів його, бачив перспективу. Мабуть, рідко природа дарує таких людей, як Іван Васильович. Він був не тільки кіноактором, кінорежисером, сценаристом. Він був Художником з великої літери в усьому. Писав вірші, малював. Працювати міг у театрі і в кіно, і на будь-якій іншій мистецькій ниві”.
Джерело: Слово наше рідне – слово українське!
15 червня 2014 р. Івану Миколайчуку виповнилося б 73
Я просто дуже вдячний Івану, який свого часу зумів делікатно підказати, після мого навчання у Москві, повернутися до українського коріння.
Іван свого часу зробив мені екскурсію Карпатами, коли тривали зйомки стрічки «Білий птах з чорною ознакою» мого брата Юрія Іллєнка, і що мене тоді вразило, не було людини, яка б з ним не привіталася, яка б не була рада його бачити. Усі його любили.
Досі маю цінний для мене дарунок від Івана. Коли ми разом працювали, він подарував мені кишеньковий сонячний годинник. Це єдиний годинник у світі, який не бреше, аби було лише сонце.
Іван був великим патріотом своєї землі і думаю, що якби він був би живий, то був би на майдані. Він завжди стояв на захисті змін і боровся проти радянської системи, яка його засмоктувала.
Михайло Іллєнко, режисер