* * *
Пам’яті Івана Миколайчука
Помирає Іван…
Не ту легінь мав долю.
А яку особистість
Замісили, пан-біг!
Він би гори звернув,
Коби мав свою волю,
Коби міг все віддати,
Що у серці беріг.
Од карпатських кичер,
З верховинських туманів
Тіні предків забутих
В наші душі привів.
Облетів “Білий птах…”
Всі заморські екрани,
Всі Нью-Йорки й Парижі,
Увесь світ полонив. Continue reading
Державний музей-архів літератури і мистецтва (Фонд 670, опис 1, справа 2449).
Наприкінці 1972 року на Київській кіностудії ім. О.Довженка було завершено роботу над художнім кольоровим фільмом «Пропала грамота» за однойменним твором Миколи Гоголя. Сьогодні це знаковий і для багатьох глядачів улюблений фільм. І мало хто знає, яких випробувань зазнав він свого часу на шляху до екрана.
… Рано пішов від нас Іван у далекі мандри, в далекі світи. Багато дав нам, а ще більше забрав з собою. Забрав те, чим мав намір і жагуче бажання поділитися з нами. Не встиг. Доля Того, що не сталося, вже не станеться. Те, що забрав Іван з собою, вже не почуємо і не побачимо. Не почуємо з уст Івана, і не побачимо його очима. Пережите, нафантазоване, задумане-замислене, офілософуване ним уламками-фрагментами проривається на грішний світ Божий з павутиння пролетілого яничарською стрілою Часу, вижбурлюючи в сторону непотріб-породу. Крещендо Часу, що обірвався як перетягнута тятива ворожого лука. Храм Надії і Мрії залишився недобудовано-незавершеним, сивий вітер часу розносить його тисячами снопів вітру… Continue reading
“Один з кращих класичних творів українського кінематографа, фільм Івана Миколайчука «Вавилон ХХ» – це філософська розповідь про ціну особистого людського життя та силу людяності в обставинах суспільних катаклізмів і боротьби ворожих політичних ідеологій. Вавилон у фільмі – це вигадане українське село в глухій провінції у час колективізації. Це арена боротьби поміж прихильниками більшовиків та їхніх суспільних експериментів і селянами, які хочуть зберегти традиційний суспільний лад.”
Іван Миколайчук та Федір Стригун. Фото зі зйомок фільму “Пропала грамота” (кадр, який не ввійшов до кінцевої версії фільму)
Після приходу до влади Леоніда Брежнєва, у СРСР розпочався період застою – повернулись арешти та залякування, а кінострічки перед прем‘єрою проходили жорстку цензуру. Актора ж Івана Миколайчука кваліфікували як “людину ворожої ідеології”. На довгі роки йому забороняли зніматись, прирікаючи колишню зірку кіно на голодне існування.
Про це йдеться у фільмі “УРСР. Іван Миколайчук” проекту “Історичної правди з Вахтангом Кіпіані” на телеканалі ZIK.
Continue reading
Іванові Миколайчуку
Нема твого дому, Іване…
Лишилась лиш пам’ять сама.
І та – мерехтлива та тьмяна,
Промовисто глухоніма.
І дошку давно вже прибили
На новій, далекій стіні –
На тій, що тебе прихистила
В останні, безрадісні дні.
А тут же було тобі мило,
Тут друзі були – до душі.
Тут в серце тобі пахкотіли
Маріччині рясні борщі.
Іван вмирає. Що ж бо нам робити?
„Похукайте на серце, розпаліть
В мені життя, а смерть забороніте”, —
Так він сказав би, але він мовчить.
І вже його свідомість не кориться
Буття законам — він зійшов з межі.
Та як на тебе мертвого дивиться,
Поки живий — порадь, допоможи.
Шевченків син Іван! Хай стане диво, —
Проскачеш на гарячому коні,
З коня всміхнешся зверхньо, незлостиво
Усім-усім на світі… і мені.
Іще живий, говоримо востаннє…
Ти — незбагненний, ти — такий простий,
Лиши нам головне своє зізнання:
Де сили брав самотньо хрест нести?
Тепер доніс. Складаєш світлі крила
І віддаєшся в вічності глибінь…
Ми не змогли. Чужі. То й не зуміли
Тебе добром утримати в тобі.
І цілу ніч періщить дощ,
Сумний та сірий. Небо плаче.
Проскоч, Іване, смерть, проскоч!
Устань, миленький! Встань, козаче…
Іванові Миколайчуку
Його обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, –
чекало все!
Іван косив траву.
О, як натхненно вміє він неграти!
Як мимоволі творить він красу!
Бур‘ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.
Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.
І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.
Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, –
він не помітив, бо косив траву.
Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
два виміри, і третій – в глибину.
Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерн‘ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп‘ї траву.
На стінах рушники в старенькій хаті
І те святе, що заповів Тарас.
Малі розп’яття дощані-хрещаті
І мов у душу той іконостас.
Там білі лебеді Іванової долі
Несли на крилах перші почуття,
Пірнало небо в надвисокі зорі,
Які були на лінії життя.
Вітаємо усіх, хто любить Івана, з нашим святом!
