Запрошуємо долучитися до засідання наукового семінару кафедри історії України, що відбудеться 22 листопада о 13:30 в Zoom ( ID 886 684 8076 , Password: histukr )
Лариса Брюховецька. Київ, 30 грудня 2014
Ще кілька років тому, коли доводилось бувати на Західній Україні, зокрема, на Буковині – на зимовій Маланці, чи влітку в Чорториї на гостинах у Івана Миколайчука – вражали сила і розквіт етнічної культури: в одязі, музиці, пісні, танці. Без цієї стародавньої і вічної краси світ, очевидно, був би біднішим, сумнішим і неповноціннішим, і це переконання – не від національної зарозумілості, не від якогось самозамилування. Так, є гордість, що такий скарб є, його не змела глобалізація і що можна приїхати туди і долучитись до цієї краси, коли хати в оздобах, не кажучи про оздоби національних костюмів – усе це зачаровує. Continue reading
Державний музей-архів літератури і мистецтва (Фонд 670, опис 1, справа 2449).
Наприкінці 1972 року на Київській кіностудії ім. О.Довженка було завершено роботу над художнім кольоровим фільмом «Пропала грамота» за однойменним твором Миколи Гоголя. Сьогодні це знаковий і для багатьох глядачів улюблений фільм. І мало хто знає, яких випробувань зазнав він свого часу на шляху до екрана.
“Один з кращих класичних творів українського кінематографа, фільм Івана Миколайчука «Вавилон ХХ» – це філософська розповідь про ціну особистого людського життя та силу людяності в обставинах суспільних катаклізмів і боротьби ворожих політичних ідеологій. Вавилон у фільмі – це вигадане українське село в глухій провінції у час колективізації. Це арена боротьби поміж прихильниками більшовиків та їхніх суспільних експериментів і селянами, які хочуть зберегти традиційний суспільний лад.”
15 червня народиться Іван Миколайчук. Уже 74-й раз. На його батьківщині, в селі Чортория, у ряді інших населених пунктів на Буковині, відбудеться народне свято “Іванова Переберія”, за участі кінематографістів з Києва.
Хтось криво посміхнеться (народн
е?!), та мені траплялося бачити те кілька разів: там справді свято народне. Люди виходять з домівок, убрані так, що ні словом сказать, ні пером описать. А які хати в Буковині! Кожна – як лялечка.
Що зовні, що ізсередини. Такими вони і постали колись у фільмі “Білий птах з чорною ознакою”, в якому чимало автобіографічного, з родинного життя Миколайчуків. Один дурноголовий партійний вождь місцевого розливу з трибуни партєйного з”їзду розказав колись, що то про бандерівців, які – о жах! – у таборах позаробляли грошей великих і тепер будують хороми. Насправді ж у Буковині замало не всі хати є витворами мистецтва – то ж фільм нічого не вигадував, а просто відзняв ту красу, що є…Відзняв те, що було Миколайчуковим єством… Хоча вождь свого домігся – фільм заборонили, негласно, судячи по всьому, але твердо.
15 червня ще й скорбна – вже п”ята – річниця смерті Юрія Іллєнка. Режисера-постановника “Білого птаха…”, з отою самою “чорною ознакою”. Він помер там, де жив в останні роки свого життя – у Прохорівці на Канівщині. Там і похований. Недільної днини там зібралося чимало людей, аби пошанувати митця, чий внесок в нашу культуру годі переоцінити…
Схоже, Миколайчук покликав Іллєнка на свій день народження. Колись Іван Васильович (подумати тільки, я вже на 18 років старший від нього) оповідав мені, як епізод “Білого птаха” треба було зняти за 12 секунд. Актор поспішав промовити текст, і не виходило, хоч плач. І тоді Іллєнко сказв: “Та не спіши ти. Проказуй повільно!” Він так і зробив – і вийшло.
Давайте непоспішливо згадувати двох великих людей. Великих! У сьогоднішньому світі, де так багато ліліпутів, що удають із себе гуліверів. Не тільки в Україні, на жаль. Сьогоднішній світ – суцільна тобі Ліліпутія. Тут дуже поспішають – бо ж відстані великі, а ніжечки-ручечки-мізочки маленькі.
О, як там сміються Іван Васильович з Юрієм Герасимовичем. А може й плачуть. Бо доборолась Україна до самого краю. Й раби, подножки, грязь Москви, Вашингтонське сміття (Варшавське вже архаїка) продовжують правити бал. І кіно їм не потрібне. Навіть завтра не будуть вони дивитись ні “Білого птаха”, ні “Пропалу грамоту”, ні “Вечір на Івана Купала”…
І чортяка з ними і їхніми грамотками. Срамотная година настала і треба діяти. Тіні двох великих кінематографістів хай ніколи не стануть для нас тінями!
Цьогоріч виповнюєеться 50 років фільму Володимира Денисенка “Сон”. Йому присвячено нову статтю Лариси Брюховецької у 2-му числі журналу “Кіно-Театр” за 2014 р.
Лариса Брюховецька. Той, хто провістив світанок//Кіно-Театр. – 2014. – № 2. – С. 7-10
Іван Миколачук в ролі Тараса Шевченка
у фільмі Володимира Денисенка “Сон”, 1964 р.