Трохи про дива, або з серії “є, що згадати”

Друзі! Вітаємо вас з усіма зимовими святами, незалежно від того, які з них ви святкуєте, а які – ні. 🙂

Минулий рік був важким і страшним для багатьох. Але ніколи не забуваймо, що найкраще, що може з нами статися – це люди, котрі оточують нас. Даруємо вам маленьку цілком різдвяну, як на нас, історію.  Автор цього оповідання – Володимир Пінчевський, випускник Школи-студії МХАТ, пізніше – актор МХАТ ім. Чехова, який від 1991 р. живе та працює у Данії. Переклад та публікація робиться за згодою автора.

З серії “є, що згадати”

Влітку 1983 р. я знімався на кіностудії “Грузія фільм” у “Витівках Скапена” – двосерійному телефільмі за сценарієм Леоніда Зоріна, створеного ним за мотивами п’єси Ж. Б. Мольєра. Знімав фільм чудовий Георгій Михайлович Калатозішвілі (“Кавказький бранець” та ін.) на замовлення Держтелерадіо. На проби до Тбілісі викликали тоді, здавалося, усіх московських акторів грузинської національності, схожих на грузин, або просто із грузинським прізвищем. Не знаю, як я потрапив до списку запрошених. Я летів пробуватися разом із Леваном Мсхіладзе з Ленкома. У підсумку з усіх затверджених акторів лише двоє виявилися “немісцевими” – Ролан Антонович Биков на роль самого Скапена і я на роль Октава. Знімали у Ялті та у Тбілісі. Казали, що Ролан Антонович грав пречудово, дуже смішно, але у готелі “Ялта” був хороший бар… і він, на жаль, розслабився… В очікуванні придатної для зйомок кондиції Ролана Антоновича два тижні знімали сцени без Скапена. Далі чекати не мало сенсу, і Георгій Михайлович, незважаючи на третину вже відзнятого з Биковим матеріалу, вимушений був замінити його на не затвердженого раніше Арчіла Гоміашвілі. Я лишився єдиною людиною, заради якої усі члени групи вимушені були переходити з рідної грузинської на нерідну російську, у тому числі і сам режисер… Мені бувало навіть якось незручно перед усіма…

Так от, якось, після відіграної вечірньої вистави я запізнився на передостанній літак до Тбілісі, а грошей, щоб купити квиток на наступний рейс, в мене не було, було щось дрібне на їжу. До того ж біля каси був величезний натовп з таких само, як я, безбілетників, що прагнули відлетіти до Тбілісі. Пробиваюся до віконця і пояснюю дівчині, що якщо сьогодні не відлечу, зірветься завтрашня зйомка, а це катастрофа і т. д. Показую їй моє мхатівське посвідчення, пропоную квитки на будь-яку прем’єру до будь-якого театру, присягаюся, що за квиток обов’язково заплатить хтось зі співробітників кіностудії, які зустрічатимуть мене.

– Я все розумію, але нічого не можу зробити. Якщо лишиться невикуплена бронь, я вам першому її продам, але шукайте гроші, без оплати – не маю права.

До кінця реєстрації лишається 15 хвилин. Дівчина починає продавати невикуплену бронь. Біля каси виникає штовханина, з’являються люди, що вимахують якимись посвідченнями, явно крутішими від мого мхатівського. Розуміючи, що тут мені ловити нема чого, біжу до стійки реєстрації. Останні пасажири ще здають валізи. Підходжу до жінки, яка оформлює багаж, і розіграю для неї все ту ж сцену “катастрофа, гіпс знімають, літак відлітає” [1], прошу викликати начальника, благаю відправити мене до Тбілісі у будь-якому вигляді – хоч у багажному відсіку, хоч у кабіні пілотів! І тут хтось ззаду плескає мене по плечу… Оглядаюся – стоїть сивий бородатий мужик і робить мені жест пальцем, мовляв, пішли, пішли набік. Перше враження – кримінальний авторитет: шкіряна куртка, на шиї золотий ланцюжок, на зовнішньому боці долоні татуювання, на пальцях обох рук перстні. Здається, ще золотий годинник був, не буду стверджувати. За тими часами – ну дуже “авторитетний” комплект. Відходимо набік, він питає з акцентом:

-Тобі скільки грошей треба?

Лізу до кишені, дістаю щось дрібне – от, мовляв, все, що маю, а відлетіти треба вкрай, зйомки і т. д. Він дістає з кишені куртки велику, зігнуту навпіл пачку грошей (з доларами включно), витягає з неї крупну купюру (здається, сотню) і дає мені

-На, іди купуй…

-Ой, дякую велике! Я вам зараз решту принесу!

Знов біжу до каси, там – усе той же натовп, і вже майже бійка біля віконця. Побачивши здалеку мене, який махав через натовп сторубльовою купюрою, дівчина скомандувала:

-Пропустіть цього хлопця!

Купивши квитка, я побіг на реєстрацію, і там-таки віддав решту своєму “рятівникові”.

У літаку, дорогою до туалету, я зустрівся з ним очима, він посміхнувся, і я подякував йому ще раз. На зворотному шляху він мене зупинив і, звертаючись до сусіда, попросив його помінятися зі мною місцями. Той погодився. Не пам’ятаю точно, про що ми говорили хвилин 20, що лишилися до приземлення. Він ставив питання, я розповідав про МХАТ, про Єфремова, про тільки-но зіграного Моцарта в “Амадеї”, про зйомки, на які лечу… Мені здавалося дивним, що йому це було цікаво. Приземлилися. Я попросив його зачекати, поки я домовлюся, щоб йому віддали гроші за мій квиток. “Та годі вже, іншим разом, будь здоровий…” – він по-батьківськи поплескав мене по щоці і пішов на вихід.

Наступного ранку приїжджаю на кіностудію, іду до групи доріжкою внутрішнього садочка і раптом бачу – на лавочці під виноградом сидить ВІН!!!

… … …Усе моє здивування не передати жодними багатокрапками. Підходжу до нього:

-Це ВИ?!!!

-Привіт, як справи? (усміхається)

-А ви що тут робите?!!

-Працюю…

-Ви ж сказали, що ви інженер?!!

-Ну так, як то кажуть… інженер людських душ… кіно іноді знімаю. (посміхається)

-Так ви – режисер?

-Ну можна і так сказати…

-Ну ви жартівник! Піду попрошу, щоб вам віддали гроші за мій квиток.

-Та годі вже, я вже все владнав. Час є? Сідай. Значить, ти Моцарта граєш, а Сальєрі – Табаков? (закурює)

-Ага…

-Дай мені свій номер телефона, коли буду у Москві, хочу подивитися, якщо запросиш.

Записав мій номер, ще про щось спитав, щось я відповів… посиділи хвилин п’ять.

-Пробачте, мені вже треба бігти, у групі чекають. Коли будете у Москві, обов’язково подзвоніть, добре? Дякую ще раз!

Попрощалися. Заходжу у групу, мене зустрічає асистент режисера Жанна Сардлішвілі:

-Ти що, знайомий з Параджановим?

-З яким Параджановим?

-Он там ви ви з ним зараз сиділи розмовляли (показує у вікно). Він що, не представився?

На лавочці вже нікого  не було…

-Представився. Я спитав, як вас звати, він сказав: Сергій…

Я розповів Жанні всю історію мого прильоту.

– Так, він такий… мистифікатор…

Мені було 21… і я зеленого поняття не мав, хто такий Параджанов. “Може ще зустрінемось, обличчя мені твоє подобається”, – пам’ятаю, сказав він, записуючи мій номер телефону…

А знімав він тоді “Легенду про Сурамську фортецю”… Це я вже потім погуглив… років через двадцять.

Володимир Пінчевський

Переклад – Ганна Путова

Рисунок – Ганна Путова

9 січня 2021 р. виповнюється 97 років від дня народження Сергія Параджанова. Пам’ятаймо, що якби не його дар – хто знає, чи розкрився б для світу вповні дар Миколайчука. 

Більше добра, цікавих зусрічей і більше Івана  та його геніальних колег усім нам у новому році зичить наша маленька команда mykolajchuk.com.ua

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *