4 вересня 1965-го – 55 років тому – в київському кінотеатрі “Україна” відбулася прем’єра славетної стрічки Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Ця подія увійшла до історії також як перша в СРСР публічна акція проти політики влади – її учасники висловили рішучу незгоду з арештами діячів української культури.

Зазвичай вважають, що саме після цієї прем’єри в кінорежисера почалися проблеми з радянською владою. Це так і не так, адже насправді проблеми виникли набагато раніше.

“Довідка на Параджанова С.Й.” з грифом “Таємно”, складена 1971 року начальником 3-го відділу 5-го управління (“боротьба з ідеологічними диверсіями”) КДБ при Раді міністрів УРСР Леонідом Черченком, містить важливі відомості: “В поле зрения органов КГБ Параджанов впервые попал в 1962 году в связи с его встречами и перепиской с иностранцами из капиталистических стран”.

Чотирма роками пізніше в документах того ж відомства з’явилася інша дата: “Параджанов оказался в поле зрения органов государственной безопасности еще в 50-х годах. С его стороны фиксировались клеветнические суждения о “зажиме свободы созидания” в нашей стране, о “партзаказах” в искусстве”.

Отже, на момент прем’єри “Тіней забутих предків” у КДБ назбирався стос доносів на митця.

Перед фільмом

Здавалося, захід в “Україні” буде схожим на той, що відбувся в березні 1965-го в київському Жовтневому палаці, коли мистецька громадськість вітала творців “Тіней…” з двома нагородами, які фільм завоював на міжнародному кінофестивалі в Аргентині.

І справді, у великій залі кінотеатру царювала святкова атмосфера. О 20:00 на сцену піднялися Сергій Параджанов, виконавці головних ролей Іван Миколайчук і Лариса Кадочникова, художник-постановник Георгій Якутович, художник по костюмах Лідія Байкова, другий оператор Володимир Давидов, директор фільму Нонна Юр’єва.

Після короткого вітального слова директора “України” Федора Брайченка до мікрофона підійшов Параджанов.

“Він, – запам’ятала Марта Дзюба, – з болем розповідав про те, які перешкоди ставили знімальній групі, скільки доган він отримав. Його монолог був насичений саркастичними репліками на адресу культурної політики влади. І вже це надавало прем’єрі незвичайного характеру”.

Винесли квіти знімальній групі, публіка щиро аплодувала. З глядацької зали на сцену піднявся з розкішним букетом Іван Дзюба, який товаришував із Параджановим, вручив квіти Лідії Байковій.

“У нас велике свято, – сказав він у мікрофон, – але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді”.

В залі увімкнули сирену, щоб заглушити промовця, який називав прізвища ув’язнених. Директор кінотеатру почав стягувати небажаного оратора зі сцени.

“Що було далі, – згадував Дзюба, – бачив як у тумані. Чув, що Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл закликали всіх, хто протестує проти політичних репресій, піднятися зі своїх місць. Але, здається, піднялося небагато”.

Літературознавець та історик української культури Роман Корогодський наводив цифри: в залі на 800 місць – був заповнений дощенту – піднялося 50-60 людей.

Світлана Кириченко, дружина літературознавця і дисидента Юрія Бадзя, уточнила щодо заклику піднятися на знак протесту: “Неподалік од нас (сидимо в 15 ряду) підхопився Славко Чорновіл і – дзвінко кидає одну-єдину заключну фразу: “Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!” (Саме так, не було ніякої “тиранії“. Йшлося про конкретну подію, не про політичне узагальнення)” [тут і далі курсив мемуаристів].

Працівники кінотеатру швидко загасили світло й почали показувати фільм.

Під час перегляду

Подальше обросло численними вигадками.

Нібито до зали вдерлися міліція та КДБ, людей “в’язали” просто під час перегляду “Тіней…”, але деяким щасливчикам вдалося вислизнути через запасний хід. Або: в перерві між частинами фільму Василь Стус виступав перед публікою з палкими промовами (насправді між частинами фільмів перерв не робили взагалі). Чи таке: після сеансу кадебісти бігали уздовж рядів, щоб запам’ятати, хто підтримав заклик встати. І ще краще: при виході з кінотеатру в глядачів перевіряли документи, записували прізвища, а Дзюба, Стус і Чорновіл, очікуючи на арешт, йшли, взявшись за руки.

Перелік фантазійних сюжетів доволі довгий.

Було ось що: під час прем’єрного показу на вулиці біля “України” з’явилися кадебісти, під’їхали кілька вантажівок з брезентовим кузовом і написом: “Люди”. Але невдовзі ті й ті зникли – вочевидь, згори гаркнули: “Отставить!”

Після перегляду, близько 22-ї години, глядачі вільно виходили із зали через широкі двері, зупинялися на задньому дворі кінотеатру, обмінюючись враженнями.

“Сергій був радий такій незвичайній прем’єрі, – споминала Марта Дзюба, – і ми компанією після закінчення фільму пішли в гості до Сергія”.

Отже, настрій у режисера та його оточення був піднесений. Відчуття катастрофи не було.

Після сеансу

Пік творчої кар’єри митця – прем’єра найкращого та найвідомішого його фільму – поставив крапку на кар’єрі Сергія Параджанова як українського кінорежисера.

Річ у тім, що “Тіні…” він закінчив ще влітку 1964-го (за рік до прем’єри). Відтоді встиг написати сценарій свого наступного фільму “Київські фрески”. У квітні 1965 року літературний сценарій затвердила сценарно-редакційна колегія студії, а 6 серпня фільм запустили у виробництво.

Розпочався підготовчий період. Параджанов запросив до співпраці оператора Олександра Антипенка, художника Олександра Кудрю, композитора Валентина Сильвестрова. Зняли кінопроби.

Артистка Вія Артмане, яку планували на головну роль, згадувала: “Пам’ятаю, були проби одного фільму в Україні, які справили на мене незабутнє враження. І вже по пробах я бачила, що це геніально!”

За дев’ять днів після протесту в кінотеатрі “Україна”, 13 жовтня 1965-го, Держкіно УРСР раптом виявило “хиби” в сценарії Параджанова, а ще за тиждень, 21 жовтня, зупинило підготовчий період.

Режисер залучив у співавтори Павла Загребельного, разом створили новий літературний сценарій. Все даремно – “Київські фрески” остаточно закрили.

В квітні 1966-го митець залишив Київ, ставши штатним режисером кіностудії “Вірменфільм”. Але і там вже готову новаторську картину “Саят-Нова” зарубали: запросили московського режисера Сергія Юткевича перемонтувати – розшматована стрічка пішла в прокат як “Колір гранату”.

Параджанов повернувся до Києва, зробив чимало спроб запуститися на Кіностудії ім. Довженка – востаннє 1972 року, – проте жодного метру в Україні зняти вже не судилося. В грудні 1973-го його арештували з політичних мотивів, замаскувавши їх – так робили зазвичай – кримінальними статтями й посадили на п’ять років. У колонії обмірковував вкоротити собі життя…

Максимум – образа товариша

Ключових моментів два: чи знав Параджанов, що на його прем’єрі готується акція протесту, і чи усвідомлювали її організатори, як це відіб’ється на долі митця?

На перше питання є точна відповідь. Колись, розмовляючи з Михайлиною Коцюбинською, я запитав, чи був режисер у курсі наміченої акції? Вона відповіла: “Ні, не був. Знали тільки Бадзьо, Дзюба і я”.

Пізніше в одному інтерв’ю Іван Дзюба підтвердив: Параджанов не знав про їхній задум.

Отже, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл теж попередньо нічого не знали і в кінотеатрі діяли імпровізовано. Це вже потім КДБ намагатиметься “довести”, ніби акція була чітко спланована…

Відповідь на друге питання менш очевидна.

“Я думав, – зізнався Іван Дзюба в згаданому інтерв’ю, – що отой мій виступ у кінотеатрі – це удар для нього [Параджанова] і нас посварить”.

Отже, максимум – образа товариша, так тоді гадалося. Можливість жахливіших наслідків, очевидно, не спадала на думку. Адже хрущовська відлига закінчилася лише рік тому. Не хотілося вірити – навіть попри хвилю ув’язнень! – що країна остаточно повертається до сталінських методів.

Чому обрали для протесту саме прем’єру “Тіней…”? Бо терміново знадобився майданчик, щоб оголосити про початок арештів. Іншої нагоди для цього не було. До того ж, за Параджановим стояло закордонне визнання – здавалося, лауреатові міжнародного кінофестивалю нічого не загрожує.

Ціна протесту

Існує достатня кількість спогадів про перебіг подій під час прем’єри “Тіней…”. Але мемуаристи зазвичай не давали оцінку тій акції, обмежуючись лише її описом.

Натомість які були її наслідки? Чи виправдала сподівання?

Першим – і, здається, єдиним – таку оцінку дав Іван Дзюба у надрукованій 2013 року книзі спогадів “Не окремо взяте життя”. Звичайно, згадав у ній прем’єру “Тіней забутих предків”.

Через майже пів століття, пройшовши складний життєвий шлях, написав: “Безпосередній ефект від неї був мінімальний, адже наша мета полягала в тому, щоб розтаємничити арешти, щоб люди про них заговорили. Але говорило про них тільки вузьке коло тих, кого називали потім “дисидентами”. Решта ж мовчала”.

І далі – з гіркотою – підсумував: “Слова протесту, що пролунали в залі кінотеатру “Україна”, впали як камінь у болото”.

Можливо, доля Сергія Параджанова склалася б драматично і без протесту на прем’єрі – швидше за все, то було лише питання часу. Але… але…

“Ми всі в якійсь мірі винні в його долі, – зауважила артистка Лариса Кадочникова. – Але зізнатися собі в цьому важко”.