Друзі!
Поповнюється наша поетична збірка, присвячена Івану Миколайчуку. Сьогодні публікуємо вірші Олександри Сибаль. Дякуємо пані Олександрі за прекрасні поезії!
Він жив для нас
Я не тривожу вічний спокій,
Лиш ворохоблю теплий спомин,
Аби свідомість розбудити
Й словами правду воскресити.
Він жив для нас, для нас старався:
Писав, знімав, грав, віддавався
Увесь до краплі, до граминки,
Щоб ми узріли у картинках
На білому, як сніг екрані,
Як кровоточать свіжі рани.
Йой, як болить, як він страждає,
Як мучиться… Аж серце крає,
Пече у грудях, розриває.
Із них, скалічених, вся правда
У світ зчерствілий виринає
І миром на чоло лягає.
Умиротворює, лікує, просвітлює…
А, чуєш?… Чую!
Пісню, що покотилась полем
Й відбилась долею і болем
В його душі. О мученики, всі святі,
Небесні ангели просіть
У Бога йому раю, спочинку вічного.
Не знаю, кому ще так душа болить.
Хто, так страждаючи мовчить
Й очима з Богом розмовляє.
Йому припало мало жить.
Та, як він жив! Любив, творив…
Він ніс життя, як хоругви
Небоячись, браво, сміливо,
Немов Небесний Херувим,
Беріг й відроджував правдиво
Те, що Господь подарував,
Як він лежав у сповиточку.
Що міг – роздав, решта – забрав
З собою в білому мішочку.
Не встиг, не зміг, не стало сили,
А так хотів! Як би пустили…
Не дали! І не оцінили –
Надбану скриню в льох спустили.
Та, прийде час, із сховку скриню
Винесуть гідні люди.
Розкриють і пороздають дари,
Що збереглися і усюди
Полине піснею за вітром
З туманом встелить чисті води
Вишите слово, Українське,
Здійметься вгору, рідне слово!
Пісні, казки, байки, балади,
Вистави, фільми феєричні.
Ударуть в бубон і цимбали,
Гопак і чардаш ноги втішать.
Все буде і не пропаде!
Не згине, ще сильніш засяє!
Із-під землі, бо, силу п’є,
З небес святих – дари збирає!
Я не тривожну вічний спокій,
Лиш ворохоблю теплий спогад…
Біль й муку тихо заколишу
За тим, розбуджу щему дотик.
(21.07.2020 р.)
Івану Миколайчуку
Присвята пам’яті
Чи, написав би про добро
Той, хто не знає кривди?
Чи, написав би про любов,
Кому це не відкрито?
Чи, написав би про життя
Той, хто його не має?
Чи знав би вартість і ціну
Той, хто за гріш горлає?
Чи, зніс гірке, оте, терпіння
Той, хто не вмів терпіти?
Чи філософію б пізнав,
Як було б легко жити?
Чи мав би мудрість і дари
Земні, Небесні, Роду
Той, хто корінням не приріс
До каменю й народу?
Не зкурвився! Не змарнував життя!
Віддав, що мав й в що вірив!
Зібрав велике надбання
І був до скону вірним!
Собі…
Якби дістатися твоєї глибини, Іванку,
Якби пізнати в ній тебе усьо’го,
Якби глибоко в душу зазирнути,
Щоби збагнули – ти, людина Бога.
В тобі жура, любов і вірність,
В тобі земля, джерела, гори.
В твоїх думках світу одвічність,
А у руках сили природи.
Ти, як мольфар в таємнім світі,
Шукаєш прихисток й розраду,
Бо знаєш більше, аніж інші –
Йой тяжко ж з сим давати раду.
Коли не чують, та й не хочуть
Відкрити серце для любові
І зазирнути в твої очі –
Криниці таїнства і долі.
В них стільки світла і надії,
Потіхи і гіркого болю.
В них солод й щебет України
І її смуток, її горе.
Якби дістатись твоїх весен,
Твоїх думок, твого коріння –
Твоє в мені тоді воскресло б
І полетіло б білим світом.
***
Міряє нитку життя
Глибока бездонна печаль,
Правда і мудрість застигли.
В погляді, крилами даль,
Міряє шлях занімілий.
Міряє нитку життя,
Переплітає стежини.
Вітром снопи пов’яза,
Стелить під ноги жоржини.
Клекотом літніх лелек,
Пісню в косу заплітає,
Відгомін спілих дале’к,
Стрічками в коси вкладає.
Стелить Черемош хідник
Аж до воріт Чорториї.
На материнський поріг
Впало м’якесеньке пір’я.
Лебедем білим у вись
Погляд проникливий плине.
Де ж ти, Іван, забаривсь?…
Чом не вертаєшся, сину?…
Я в потойбічних світах,
Мешкаю в засвітах, Нене.
В ваших щемливих думках.
Не забувайте про мене…
Олександра Сибаль
(13.06.2021р.)
Ти в нашій пам’яті живий.
Ти джерело, з якого черпаємо філософську мудрість.
Ти залишив фантастично щедрі дарунки майбутнім поколінням!
Дякуємо.
