31 ГРУДНЯ ВІТАЛИ МАРІЧКУ МИКОЛАЙЧУК З НОВИМ РОКОМ

Роман Балаян закликав мене у таксійне авто і повіз на Березняки, на вулицю Івана Миколайчука. Вітати Марічку…

– Як жиється, Марічко?

– Добре, слава Йсу!

Воно, звичайно, не все добре – зі здоров’ям є проблеми. 35 літ без Івана – це виказати навіть важко. Одначе ж чарочку винця Марія Євгенівна підняла за Новоріччя – аби був щасливішим рік Новий, абись був… І щоби Марічка в нім була.

Роман товаришував з Іваном, в одній із його картин («Бирюк») Миколайчук працював співсценаристом. А Марічка співала ще в курсовій стрічці Балаяна, знімав він її кілька разів й потому. І в крайній його картині, «Ми є, ми поруч», Марія Євгенівна зіграла виразний епізод з бабусечкою з пташкою…

Спогади перервали вибухи – запрацювали наші зенітні ППО. Щоби якось відволіктись, я пішов гуляти невеличкою квартирою Миколайчуків. Уперше я побував тут ще 1980 року. Пригадую, запитав Івана, навіщо вони тут живуть, адже це не Київ зовсім, Чернігівська губернія. Миколайчук подивився на мене з іронією: «Не Київ? А нумо йдіть за мною!».

Узяв за руку і вивів на балкон. Показав на Лаврські бані у всій красі призахідного сонця.

– Я от сю картину не проміняю ні на яку іншу!

Тепер я дивився на ту ж картину, що здригалась од вибухових звуків…

А в самій квартирі практично усе, як було за Івана. Фото Івана у кіноролях, фото Маріччині… Утім, світлин на стінах трохи додалося. Серед яких і фото Балаяна, уквітчаного…

Ще трохи почаювали та й поїхали. Марічка нині так схожа на пташку зворущливу. На тоненькій гілочці дерева життя. Ні, вона не самітня. Їй допомагають, передусім рідні і близькі, але не тільки. Частенько навідується найближча подруга, Валентина Ковальська. Це ж із нею, та ще Ніною Матвієнко, вони колись склали (ідея була Миколайчукова!) тріо «Золоті ключі». А й справді – золоті!

– Марічко, то ви тримайтесь на тій гілочці, без діла не літайте!

– Тримаюсь-тримаюсь. Аби тільки світ наш тримався.

На таких людях, на таких талантах він і тримається, наш український світ.