Лариса Брюховецька. Київ, 30 грудня 2014
Ще кілька років тому, коли доводилось бувати на Західній Україні, зокрема, на Буковині – на зимовій Маланці, чи влітку в Чорториї на гостинах у Івана Миколайчука – вражали сила і розквіт етнічної культури: в одязі, музиці, пісні, танці. Без цієї стародавньої і вічної краси світ, очевидно, був би біднішим, сумнішим і неповноціннішим, і це переконання – не від національної зарозумілості, не від якогось самозамилування. Так, є гордість, що такий скарб є, його не змела глобалізація і що можна приїхати туди і долучитись до цієї краси, коли хати в оздобах, не кажучи про оздоби національних костюмів – усе це зачаровує.
Те, що ця краса бездоганна і що є втіленням щедрої душі й працьовитості, підтверджує фільм “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова, який на початку 1965 року став сенсацією у світовому кіно. Пів століття тому фільм зачарував європейських кінематографістів, що приїхали в Аргентину на черговий міжнародний фестиваль. Він відкривав світові Україну, заховану в радянській імперії, яку у світах ототожнювали з Росією. Не менш суттєвим було значення фільму для України, її кінематографа і культури взагалі. В 60-х роках, коли мистецтво в Україні відігравало значно більшу роль, ніж сьогодні, він став несподіванкою – такого творчого зухвальства від анемічної київської кіностудії ніхто не чекав. Більше того, став вагомим проявом національного існування України, могутнім формотворчим чинником і фактом історіософічного прозріння.
Про неперехідне значення цього фільму для української культури можна говорити багато. Для початку – кілька позицій. Насамперед, був підхоплений спадок великого Довженка, який наприкінці 1920-х пояснював, що поезія – це проза, з якої викреслено зайві слова, говорив, що натуралізм вбиває мистецтво. 1929 року в Парижі він сказав одному журналісту, що прагне сконцентрувати у своїх творах такий заряд творчої енергії, який дозволив би їм переступити поріг майбутнього. Творці “Тіней” – Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Георгій Якутович, Мирослав Скорик, Іван Миколайчук – також цього прагнули. Їхня робота не мала нічого спільного з фільмами про “героїзм сучасності”, тобто кон´юнктурними, які обслуговували ідеологію. Не дивно, що фільмом більшою мірою захоплювались зарубіжні кінематографісти, і меншою вітчизняні – в Україні дехто розцінював його стиль як надмірне захоплення антуражністю, декоративністю.
“Тіні забутих предків” дали потужний поштовх національному саморозкриттю українських кінематографістів. Зокрема, оператор Юрій Іллєнко відтоді усвідомлює себе українським митцем. У часи бездержавності митці, будучи українцями з народження, переходили у світ імперської культури. Юрій Іллєнко навпаки: з імперської культури перейшов в українську.
Врешті, творче збудження, викликане фільмом Сергія Параджанова, вже на кінець 1960-х років дало цілу плеяду режисерів, операторів, акторів, композиторів із виразним індивідуальним почерком, і критика заговорила про народження школи. Школи в радянському кіно досі не існувало: та й це не було можливим: за приписами цензорів й адміністративного апарату все піддавалось нівеляції, знеособленню. Тут же – де що взялося: один за одним виходять дивовижної візуальної краси фільми. З легкої руки польського кінокритика Януша Газди, якого вони вразили, їх назвали київською школою поетичного кіно. Назва прижилась, тому що наші стрічки були далекі від побутописання, не схильні до детальної «натуральності» зображення, до простої фіксації життя, людей, – будувались вони на символах, метафорах, гіперболах, метоніміях, паралелях, тобто на засобах, якими й вирізняються твори поетичні, а в образній системі відчувалась пристрасть до видовищності, живописності. Актори не лицедіяли, не зображали персонажів, а проживали їхнє часто трагічне життя. Молодим Леонідові Осиці, Юрієві Іллєнку немов би підкорялась сама реальність і легко переходила на екран, їх немов би вели за собою літературні шедеври Миколи Гоголя, Василя Стефаника, Івана Франка.
Характерною рисою “Тіней” і відтак – школи був тісний зв’язок з народною традицією, з фольклором. Учені різних країн по-різному визначають фольклор. Але як би не відрізнялися ті визначення, всі вони сходяться в частині, де йдеться про національну своєрідність фольклору. Адже у фольклорі яскраво відображається національний характер, рельєфно переломлюються своєрідні риси і особливості національної естетичної свідомості. Поза національним фольклор не існує і не може існувати. Та це не означає його ізольованості. “Істина все-таки полягає в тому, – стверджує Валерій Фомін, – що фольклор кожного народу за всієї своєї своєрідності, яка виражена іноді дуже різко і сильно, завжди має багато точок дотику зі світом народної культури як своїх сусідів, так і досить далеких націй. І тому фольклор скоріше зближує, об’єднує народи, аніж їх роз’єднує”[1].
У “Тінях” насамперед вражає, як вільно і легко вдавалося Параджанову, а услід за ним Іллєнку та Миколайчуку передавати внутрішній світ людини, стан героя, його видіння. Як вільно вони почувалися у світі фантазії, не відриваючись від реального буття! Поетичне кіно ні в якому разі не ігнорує світ, реальність матеріальну. Але в ньому зображення реальності не є самоціллю, оскільки виняткову роль відіграє фантазія, уміння автора бути природним і невимушеним у витвореній ним поетичній реальності. Як слушно зауважив Юрій Норштейн, порівнюючи кіно ігрове й анімаційне, у фільмі акторському потрібен дуже сильний посил, щоб від фізичності перейти до сфери духу. В поетичних фільмах кіномова далеко відійшла від буквалістського відтворення дійсності й саме тому такий перехід до сфери духу став можливим.
І ще про значення фільму. Свого часу активного шукача нових театральних форм Леся Курбаса гнітила думка, що український театр може перетворитися в таку собі “копію копій”, втратити свої національні особливості й художню цінність. В українському поетичному кіно таких побоювань не було, адже в них невимушено і природно проявилась національна самобутність. Так, немов молоді кінематографісти з московською освітою – в тому числі оператори Вадим Іллєнко, Юрій Іллєнко, Валерій Квас – все життя тільки те й робили, що піднімали з глибин етнічні цінності українців, їхні коди і символи.
Персоналізуючи це мистецьке явище, зупиняємося на творчості кінорежисерів, операторів, сценаристів, художників, композиторів, акторів. Однак рідко розглядаємо його в українському контексті, в сукупності взаємовпливів. Скажімо, Юрій Іллєнко пояснював, що для нього Іван Драч був не так автором сценарію “Криниця для спраглих”, як автором поетичної збірки “Соняшник”, який привернув до себе увагу свободою поетичного висловлювання. Власне, поезія без свободи неможлива. Але люди час від часу втрачають цю свободу, навіть не помічаючи цього. І якщо в останні часи для багатьох добробут, споживацькі устремління вийшли на перший план, то сьогодні, треба думати, спільність пережитого шоку, свідомість небезпеки для незалежності України, прагнення свободи знову гуртує людей, як свого часу в нелегких умовах імперського тиску спалахнули і згуртував довкола себе кінематографічний шедевр – фільм “Тіні забутих предків”. Цей кіношедевр сьогодні, як і 50 років тому, є актуальний, він наснажує і дає впевненість у силі українського етносу, незнищенності духу.
[1] Фомин В. Родник для жаждущих. Мир народного искусства и кинематограф. // Кино и время. – Вып. 4. – М.: 1981. – С. 99.