15 червня 2021 року Івану Миколайчуку виповнилося б 80 років від дня народження. Але долею йому було даровано лише 46 років земного життя. Шевченківську премію у 1988 році йому присудили вже посмертно.
За коротке життя Миколайчук зіграв 34 ролі у кіно, написав дев’ять сценаріїв, мав дві режисерські роботи. За часів Радянського Союзу носив тавро “неблагонадійного”.
Акторський, режисерський, сценарний спадок Миколайчука заслуговує на особливу увагу. Коли на його ролі дивляться актори України та і світу, то вони вчаться. Він починав як театральний актор, коли після Чернівецького музичного училища закінчив студію при Чернівецькому театрі музично-драматичному і разом зі своєю дружиною Марією Миколайчук працював там акторам. Потім кіно, так би мовити, взяло своє.
Про творчі методи роботи над роллю, любов до музики та цензуру в ефірі Радіо Культура розказала Лариса Брюховецька, історикиня кіно і театру, керівниця центру кінематографічних студій Національного університету Києво-Могилянська академія, головна редакторка журналу “Кіно-театр”.
Пані Ларисо, герой фільму “Вавилоні ХХ” філософ Фабіан говорить: “Я Думаю. Я взагалі думаю”. Мені здається, що це має бути кредо сучасної людини, яка живе свідомо і розуміє, що покликана на цей світ для того щоби вдосконалюватися. І я хочу поговорити спочатку про витоки творчості Івана Миколайчука. Є доволі багато версій про те, хто відкрив Івана Миколайчука. Дехто каже Параджанов, дехто – Денисенко чи Ільєнко. То хто ж?
Іван Миколайчук, закінчивши другий курс акторського відділення на кінофакультеті у 1963 році, поїхав в свою рідну Чорторию на канікули. А тут його педагог Віктор Івченко знаючи, що Параджанов буде знімати фільм “Тіні забутих предків” за Коцюбинським до ювілею Коцюбинського, порадив на головну роль нікому невідомого Миколайчука.
Його викликали з Чорториї на студію до Параджанова, той на нього глянув і нічого. Зовнішність Миколайчука Параджанова не зацікавила.
Параджанов доручив оператору фільму Юрію Іллєнкові зробити кіно проби з Миколайчуком, а сам пішов. І коли Параджанов виходив зі студії, його наздогнав Іллєнко зі словами: “Це щось надзвичайне, неймовірне. Поверніться”.
Миколайчук потім згадував, що відчувши байдужість Параджанов, мобілізувався на пробах. А Параджанов цей момент згадував, говорячи, що навколо Миколайчука сяйво світилося.
Ось наскільки Миколайчук був творчо мобілізований, і як людина, що виросла в тих краях, яка відчувала Коцюбинського, відчувала персонажів, зумів це передати, хоча йому був всього 21 рік.
Чому ж згадують режисера Володимира Денисенко? Річ у тім, що під час фільмування “Тіней забутих предків” Параджанов захворів, а Денисенко якраз треба було знімати фільм “Сон” про молодого Шевченка. Він довго не міг знайти виконувача головної ролі. Грати молодого Шевченка був повинен московський актор Микола Губенко, але він посварився з Денисенком. І тоді Денисенко викликав Миколайчука, і він паралельно знімався у двох фільмах. Раніше на екрани вийшов “Сон”, це був 1964 рік.
“Тіні забутих предків” закінчили фільмувати в кінці 1964 року, на екрани в Україні він вийшов у вересні 1965-го, але перед тим стрічка обійшла світ. Багато міжнародних кінофестивалів і багато країн закупили фільм, тому що він вразив самобутністю, і в тому числі завдяки грі Івана Миколайчука. Так що першовідкривачем можна назвати і Юрія Іллєнка, який перший побачив його через камеру, і Сергія Параджанова, який оцінив його як режисер, і Денисенка.
“Усі хреститься, а він молиться”. Хто сказав цю фразу про Миколайчука?
Ніхто не знає. Її повторював Іван Миколайчук. У фільмі “Камінний хрест” є момент, коли родина Дідухів виходить із хати, то один з кінокритиків помітив, що всі герої хрестяться, а Миколайчук молиться
Хочу вас запитати про особливість акторської методики і про акторську сутність Івана Миколайчука. В чому його особливість?
Дослідник Валерій Фомін спитав Миколайчука: “Як ви граєте? Проживши на екрані так багато найрізноманітніших ролей, чи виробили метод роботи над роллю?” Іван Миколайчук відповів, що йому перевтілитися на екрані в іншу людину легше, ніж розповісти про те, як це робиться. В роботі над роллю зустрічається багато речей, які не піддаються раціональному поясненню. “Тут надто багато темного, несподіваного, незрозумілого навіть самому собі”, – казав він.
Тому важко аналізувати, раціонально розбирати, як він це робив, але я спробую. Миколайчук у 1973 році надрукував статтю “Актор: проблеми і турботи”, в якій показав, що усвідомлює, що акторська професія набагато давніша ніж професія режисера. Миколайчук розумів цінність цієї професії, що без актора режисер, вибачте, ніхто і нічого не зможе зробити. Але водночас з цим, Миколайчук, відомий на весь світ актор, не страждав на зіркову хворобу. Він був людиною, яка в спілкуванні була людяною і доступною.
Крім того, я б виділила його творчу фантазію. Він мав багато задумів. Про його творчий підхід у роботі над роллю говорили у своїх спогадах і Юрій Іллєнко, і Сергій Параджанов. Ну, і потім інтелект. Це людина, яка багато читала, відчувала себе вільно в середовищі письменників.
Його здатність створювати неповторну ауру – це теж належить до творчого методу, яким він користувався. Це за аналогією Довженка, який міг зачаклувати актора.
Ще він мав філософське ставлення до подій, явищ, життя. Він відмовлявся грати негативних персонажів. Це не його було. Ви знаєте, що Леонід Биков теж відмовлявся, казав, що це не його природа. Так само Іван Миколайчук. Він розповідав, що коли Віктор Івченко у 1965 році пропонував йому в фільмі “Гадюка” роль Вальки Брикіна – бандита та гвалтівника, – то він переховувався. Не хотів грати, але Івченко його вчитель, і зрештою він погодився. Він зіграв прекрасно цю роль. Тільки не лицедійством, а мімікою.
Риси, про які говорю, становлять цілісний портрет Миколайчука. Можна говорити, що це було його методом роботи.
Іван Васильович закінчив Чернівецьке музичне училище, чи мріяв він стати музикантом?
Він був дуже музично обдарованою людиною, як і вся його родина. Іван народився в 1941 році, і у 50-х роках активно був залучений до художньої самодіяльності. У сільському клубі грав у виставах старих дідів. Оскільки тоді ніхто не хотів з дорослих виконувати цю роль, на неї брали дітей. Миколайчук був високого зросту і залучався до вистав.
Потім його послали в музичне училище, щоб він повернувся й очолив сільський клуб, але зрозуміло, що в силу його таланту вже вертався до Чорториї як до своїх коренів. Наскільки він був музично обдарований, видно по фільмах, які він оформлював: “Білий птах з чорною ознакою”, “Глиницькі музиканти”, “Пропала грамота”, “Вавилон ХХ”, “Така пізня, така тепла осінь”.
У “Така пізня, така тепла осінь” звучить стрілецька пісня. Це ж на той час виклик, як це пропустила цензура?
Іван Миколайчук включив в цей фільм діаспорні записи, і редактор фільму Віталій Юрченко сказав Миколайчуку: “Нам треба авторське право отримати від них”. Іван Миколайчук сказав: “Все буде нормально, не хвилюйтеся. Ніхто ніяких претензій не буде мати”. Так і сталося, ця пісня тоді в Україні не співалася, але Іван Миколайчук в силу своєї переконливості, в силу своєї аури зумів це оформити.
Щодо цензури. Останні чотири роки, які він прожив, пройшли під трьома заборонами: “Украдене щастя”, “Острів сліз” та “Небилиці про Івана”. Це привело до того, що Іван Миколайчук невиліковно захворів.
Я над цим часто думаю. В повоєнний час в різних країнах з’являються культові актори: Жерар Філіп у Франції, Збігнєв Цибульський у Польщі, Дін Рід в Сполучених Штатах, Іван Миколайчук в Україні. Це були знакові актори, улюбленці широкої публіки. І всі вони прожили недовге життя. Я навіть не знаю, як це пояснити. Федір Стригун часто згадує, скільки Іван Миколайчук мав задумів, і коли він їх не міг втілити, бо вісім років йому фактично забороняли щось робити, то він їх роздаровував.
Про святкування 80-річчя від дня народження Івана Миколайчука
15 червня в Чернівцях відкрився культурно-мистецький центр імені Івана Миколайчука. Його створили у відреставрованому старому кінотеатрі. Відкриття центру проходить під святкуванням ювілею актора та режисера “Миколайчук OPEN”.
“Це святкове театралізоване дійство, яким ми разом, громада і гості краю, святкуємо день народження Миколайчука. Ми вклали в наш сценарний хід кілька блоків: показ фільму, концерт, публічна дискусія, вуличний перформанс та інсталяція”, – розказав в ефірі Радіо Культура Іван Бутняк, директор Культурно-мистецького центру.
За його словами, святкування також відбудеться у Чорториї, де є садиба-музей Миколайчука.
Лариса Брюховецька згадала, як раніше святкували ювілеї Миколайчука. За її словами, традиційно пам’ять митця вшановували в Чернівецькій області, починаючи з року, коли Миколайчуку мало б виповнитися 50 років – 1991 рік: “Це було настільки масштабне святкування, настільки широка і велика делегація з Києва приїжджала. Так тривало аж до 20-го року, після початку пандемії це зупинилося. З Києва цілим автобусом приїжджала делегація кінематографістів, тому що були люди, які з ним працювали, які його знали, які його любили і шанували, і це свято називалося “Іванова Переберія” або “На гостини до Івана”. Бо всі знали, який він був хлібосольний, як любив запрошувати до Чорториї своїх друзів, як він любив Чорторию”.