* * *
Пам’яті Івана Миколайчука

Помирає Іван…
Не ту легінь мав долю.
А яку особистість
Замісили, пан-біг!
Він би гори звернув,
Коби мав свою волю,
Коби міг все віддати,
Що у серці беріг.

Од карпатських кичер,
З верховинських туманів
Тіні предків забутих
В наші душі привів.
Облетів “Білий птах…”
Всі заморські екрани,
Всі Нью-Йорки й Парижі,
Увесь світ полонив.

Полонила душа,
Зелом-рястом убрана,
Черемош дав їй силу
І жагу бурунів.
І ті коні червоні
Попливли по екранах…
Він до краплі у них
Свою кров перелив.

Коні й зараз стоять
Там, за хатнім порогом,
Нетерпляче об камінь
Копитами січуть.
На їх вогненних крилах
В останню дорогу
Понесуть його душу –
Козака понесуть.

Як свіча догорає
Іванова ватра,
А вуста все шепочуть
Знаменні слова:
“Шануймося, люди,
Бо ми того варті…”
І душа в небуття,
Як в туман, відплива.

(В. П. Сичевський, 1990 г., Київ)