… Рано пішов від нас Іван у далекі мандри, в далекі світи. Багато дав нам, а ще більше забрав з собою. Забрав те, чим мав намір і жагуче бажання поділитися з нами. Не встиг. Доля Того, що не сталося, вже не станеться. Те, що забрав Іван з собою, вже не почуємо і не побачимо. Не почуємо з уст Івана, і не побачимо його очима. Пережите, нафантазоване, задумане-замислене, офілософуване ним уламками-фрагментами проривається на грішний світ Божий з павутиння пролетілого яничарською стрілою Часу, вижбурлюючи в сторону непотріб-породу. Крещендо Часу, що обірвався як перетягнута тятива ворожого лука. Храм Надії і Мрії залишився недобудовано-незавершеним, сивий вітер часу розносить його тисячами снопів вітру… Болить. Болить, бо вже не стоятиму за кінокамерою поруч з Іваном… Болить, бо вже не побачу його красивого, Богом і батьками даного йому лику, не почую його унікального голосу, не почую його нових правд життя та дивовижних фантазій…. Болить, бо вже не буде Іванового фільму “Тисяча снопів вітру”… Зрадливо-підступна пам’ять дістає з глибинних глибин мозку обірвані й обпалені, обсмалені історією і часом файли, вирвані з контексту Івановової історії… … Іван згадував, фантазував, творив зміст і сенс. Зміст і сенс Життя. Рука тремтить, фігури-сюжети біжать наввипередки, поглинаються важкими, вагітними водою-дощами хмарами, що сунуть з Говерли… Чортория розпласталася внизу, під горою, а зверху шурхотить-дзебенить дорога на Вашківці чи на Чернівці, в який бік зважишся… …Автобусна зупинка, де одного туманного ранку була знайдена залишена один на один перед світом новонароджена дитина… Це теж в долі Івана. Дорога підштовхує вниз, до Чорториї, де прясамісінько внизу, стоїть камінний хрест, про який я ще згадаю. А зараз про дорогу, що вниз не тече, а сплющена двома рядами старезно – старючих лип, що своєю корою-шкірою бачили, чули, пройняли крізь себе, або відштовхнули багато чого, що іншим тільки мріялось. Дорога ця веде до колишнього панського маєтку, в якому вже більше століття живе божевільня… Біжить тією дорогою малий Іван, біжить у чому мама народила… То початок не знятого… Згадано-задуманого Іваном, не знятого моєю кінокамерою… Об’єктивом у шістсот міліметрів, а може й забільше, в тисячу…Та ще й 96 кадрів за секунду! Довго-довго бігтиме малий Іван до того життя, що пронесеться потім у болісних муках безсонними ночами та чорними днями, але красиво і неспинно, як біг скакуна-ахалтекінця. Фрагмент-уламок перший: “Боже, я вільний!” Молоді піротехніки, сподіваюсь, згадавши легендарного студійця, ветерана війни Афоню, вірніше Афанасія Семеновича Журавльова, що “димів” ще Іванові на “Тінях..”, а потім і на перших моїх картинах, заволокли-затягнули б димом з піротехнічних шашок, як сивим вранішнім вогким туманом ту садибу, що колись, у роки війни, за Іванового дитинства, була обнесена колючим дротом. Та не зміг я поставити свого “Арріфлекса”, та хай навіть трудягу рідного “Конваса-автомата” націленого на ту божевільню. Тільки в уяві, у ранковому тумані вийдуть до дроту двоє. Нагі. Як Адам і Єва, тільки не з Божого саду, а з божевільні. І буде в кадрі різати той дріт плоть, живе тіло тих зірок віденської опери, що їх якимись снопами вітру та війною занесло в Чорторию. Розірве на шматки тишу голос, оперна партія, і як зазвичай у кіно, вранішнє тепле сонце проб’є тунелі в тумані й заграє на їхніх тілах радістю плоті. Всю Чорторию накриє Опера, аж до Черемоша і далі на хвилях розгойдуватимуться Пучіні й Доніцетті, Верді і Вагнер… З феллінівською репетицією оркестру. Сонце, заряджене музикою, розтопить туман, що діамантовими краплями скочуватиметься з колючого дротяного нотного стану все нижче і нижче, на зелену росяну траву, по якій пройдуть дитячі ноги Івана… В такт музиці сонця відкриються вікна божевільні. Любив Іван повторювати: «Ну от що в російській мові – “с-ума-сшєдшій”? А у нас от – “божевільний”, тобто: “Боже! Я вільний!!!”…
Юрій Гармаш, український кінооператор