На стінах рушники в старенькій хаті
І те святе, що заповів Тарас.
Малі розп’яття дощані-хрещаті
І мов у душу той іконостас.

Там білі лебеді Іванової долі
Несли на крилах перші почуття,
Пірнало небо в надвисокі зорі,
Які були на лінії життя.

Його любов – то приворотна квітка,
Карпатські гори на його плечах,
А у дворі похилена повітка
І туга у замріяних очах.

Тут Черемошем бігала Марічка,
У найми йшов Іванко Палійчук.
Обірване життя – то їх весільна стрічка,
А “Тіні” – то Іван Миколайчук.

Він грав натхненно неймовірні ролі,
А потім – невимовне забуття.
Табу на фільми в творчому роздоллі,
І згасло, як вогонь, серцебиття.

Він був актором від самого Бога,
У ньому світ: ліси і явори…
Яка ж душа чиновників убога,
Щоб пальцем тикати немов би догори.

Було в Івані дещо від пророка,
Сумне було і радісно-п’янке,
А влада відвертала від порога
За очі “злі” й обличчя “не таке”.

Іван казав, мабуть, потрібно вмерти,
Щоб зрозуміли врешті-решт тебе.
Бо живемо в безкраїй круговерті,
Де слухаємо й чуємо себе.

Все відійшло, неначе відболіло,
Його могила з кам’яним хрестом.
Устань, козаче, небо почорніло
Над Україною і праведним Дніпром.

Алла В’юн, м. Київ.
2018 р.