15 червня виповнюється 75 років від дня народження Івана Миколайчука. Актори, які знімалися в його фільмах (а також знімалися разом із ним у картинах інших режисерів), часто повертаються подумки в той час, коли Іван ще бадьорий, молодий, живий…
Гримерка Київського Молодого театру. Невеличка перерва між репетиціями нової вистави “Поступися місцем!” за п’єсою Віни Дельмар. У прем’єрній постановці головну роль — Бартлея Купера — грає народний артист України Ярослав Гаврилюк.
Для сценічної історії про драматичні сімейні випробування літньої людини українському акторові Гаврилюку сьогодні не потрібна сивочола перука. Сніг і так припорошив його голову. А те, що було “колись”, у 70—80-тих ХХ ст., йому самому ніби видається танучим снігом. У тому “колись” — його знамениті кінообрази у фільмах “Дударики”, “Грачі” (надзвичайно сильна робота, яку часто згадують). А ще — його ж відчайдушні сценічні герої-романтики на сцені Молодого періоду його становлення у 1980-тих. У тому ж “колись” також надзвичайно популярний герой, зіграний Гаврилюком на рідній сцені у виставі “За двома зайцями” — його трохи сумний і авантюрний Голохвастов. Отож, у цьому мереживі образів, у сніговій хурделиці, яка їх трохи припорошила, Ярослав Дмитрович, так чи інакше, знову й знову повертається спогадами у кінець 1970-тих. То був час визначальної зустрічі, яка багато в чому визначила його життєву і творчу долю. Зустріч із Миколайчуком. З-поміж багатьох акторів, яких доля зводила з Іваном Васильовичем, мені здається, саме Ярослав Гаврилюк з плином часу тримається не те щоби остронь, а дуже вже делікатно й тактовно стосовно імені та пам’яті майстра. Зайвий раз не поспішає в ефіри зі своїми спогадами та коментарями… А втім, як зазначає сам Гаврилюк, Іван Миколайчук лишив у його долі дивовижний слід, ніби слід комети осяяв життя якимось божественним сяйвом. — Наша перша зустріч відбулася у Львові, коли я ще певний час працював у місцевому ТЮГу, — пригадує Гаврилюк. — Миколайчук уже тоді був легендою, міфом. Він товаришував із моїм братом Іваном Гаврилюком. І, власне, моє перебування у гуртожитку, моє перше спілкування з Іваном Васильовичем уже тоді дало відчуття моєї ж причетності до якоїсь великої родини, батьком і сонцем у якій був Миколайчук. Якось одразу він знайшов для мене делікатне й ніжне слово — “Малий”. Потім саме так і називав. І, можливо, вже та наша перша зустріч у Львові й визначила його бажання згодом запросити мене на зйомки у дві стрічки — “Вавилон ХХ” і “Така пізня, така тепла осінь”. Нехай мої ролі у його фільмах були не такі вже й великі, не головні, але співпраця з таким майстром і з такою надзвичайною людиною — дарунок Бога.
Звісно, ми тут-таки й повертаємось у 1978-79 рр., коли починалася робота над “Вавилоном ХХ”. Екранізацією знаменитого роману Василя Земляка “Лебедина зграя”. Ярослав Гаврилюк пригадує, що буквально декілька років дебатувалась і просувалась ідея цієї картини в постановці Миколайчука. А, власне, зйомки тривали не більше року. Якщо вже зовсім точно, то з серпня 1978-го “Вавилону” було дано зелене світло. А згодом і зйомки — у селі Витачів Обухівського району Київської області. Ця місцевість у районі Новоукраїнки, за спогадами Гаврилюка, на знімальній мапі з’явилася не відразу. Нібито була ідея об’єднати у фільмі і вершини, і низини України. Шукали натуру в Чернівцях, в інших мальовничих місцях. Але все ж таки Вавилон (село з роману Земляка) розкинувся саме на Київщині. І Миколайчук заселив його колоритними українськими диваками: Бурбела (Кость Степанков), Явтушок (Борислав Брондуков), Пріся (Таїсія Литвиненко), Володя (Анатолій Хостікоєв), Клим Синиця (Іван Гаврилюк). Сільського філософа Фабіана, як відомо, зіграв сам Миколайчук (хоча спочатку на цю роль передбачався Ю.Багінян). А двох братчиків — Данька та Лук’яна — зіграли Лесь Сердюк і Ярослав Гаврилюк… Два брати, як два соколи, а вже такі різні вдачею, характерами, життєвими поглядами. Данько Соколюк, зіграний Сердюком, норовливий, трохи підступний. А ось Лук’янові Соколюку (Гаврилюк) режисер Миколайчук подарував більш теплі барви, лірико-драматичні. Запитую у Ярослава Дмитровича, яким йому запам’ятався Миколайчук на зйомках у ті часи — саме як режисер, як Деміург того світу, який він творив на основі роману-притчі Василя Земляка. Актор відповідає, що годі було й уявити якийсь натиск, а тим більше — волюнтаризм, коли йдеться про таку делікатну людину як Миколайчук. Все було на зйомках дуже чемно, чесно, творчо. Взагалі, атмосфера на майданчику нагадувала атмосферу великої рідні. Сам чудовий актор, Миколайчук, за спогадом Гаврилюка, ніколи не тиснув на колег, ніколи не нав’язував їм певний малюнок образу. Інколи все вирішували його точні підказки, натяки, інтуїтивно прораховані його ж режисерські й акторські відчуття, які народжували майбутній дивовижний фільм про трохи дивних людей. Ще під час кінопроб у Переяславі декому режисерська робота Миколайчука видавалася також дивною. Ну ось, наприклад, Іван Васильович просив посадити Ярослава Гаврилюка на плечі Леся Сердюка, а потім наказав їм бігти… І вони бігли! Самі не знали, куди. Потім — інші режисерські несподіванки. Коли, наприклад, знімали сцену похорону матері (а її, до речі, грала легендарна Варвара Маслюченко, дружина Остапа Вишні, знаменита “Вишниха”, жінка-страдниця, яка добралась аж до таборів, куди заслали нелюди її чоловіка-гумориста). Отож під час зйомок цієї трагічної сцени нібито належало пустити сльозу та зобразити трагічну міну. Але Іван Миколайчук умисне розширив жанрові горизонти цього епізоду, наповнивши його не тільки буттєвою скорботою, а й позачасовою фантасмагоричністю… Одних у могили кладуть, а для інших могили вже копають. Мовляв, кінець життя — то і темний смуток, і гірке просвітлення (для різних людей).
Загалом, на знімальному майданчику “Вавілона”, за спогадами Ярослава Гаврилюка, панувала атмосфера ніжності, братства. Незважаючи на присутність доволі різних людей. Скажімо, не відразу знайшли для цієї стрічки головну героїню — красуню Мальву. Кого з актрис лише не пробували на цю роль… Але щось не складалося. Іван же марив, що його Мальва — то втілення пориву, прагнення пробитись у майбуття крізь мур сьогодення. Образ Мальви в його уяві мав би бути невловимим, мінливим, відкритим для вічного поруху в невідоме. Вже потім хтось із ленінградських асистентів натякнув: мовляв, є в Росії одна “мюзикхольна” актриса, дуже вродлива й темпераментна, на “Мосфільмі” недавно вона яскраво зіграла негритянку. То була Любов Поліщук. Лишень з’явившись на майданчику “Вавилона”, вона й стала жіночим обличчям фільму. Власне, Мальва — мабуть, найкраща кіноробота у творчому доробку Любові Поліщук. Ярослав Гаврилюк також пригадує, що у “Вавилоні” Іван Миколайчук виступав не тільки як режисер і один з головних акторів, він ще й компонував музику до своєї стрічки. Усвідомлюючи, що специфіка його фільму — то занурення у фольклорні джерела, у народні вірування, в українські традиції, Іван Васильович витворив дивовижне музичне аранжування свого ж кіно. І сам зізнавався: “Мені здається, що музика втілює ідеальну драматургію, яка існує в природі, в людському житті. О, якби то можно було збудувати кіно лише за законами музики. О, якби я коли-небудь зміг би зняти твір для екрана, щоб він був зрозумілий, як мелодія без слів…”. На моє запитання про можливі утиски та перепони стосовно “Вавилона” виконавець ролі Лук’яна Соколика тим часом розводить руками: “Все-таки цей фільм пролетів як пташка над головами радянських цензорів і, на щастя, не потрапив у зашморг”. Хоча зрозуміло, що в період підготовки були певні сигнали і з Держкіно СРСР, і на київському рівні дуже пильно пантрували за перебігом подій довкола “Вавилона”. Втім, так було потрібно самій долі, аби дебют Івана Миколайчука як кінорежисера виявився не просто вдалим, а визначальним для українського кіно. Згодом, як відомо, була його спроба розповісти про долю буковинців, яких життєві обставини закинули на чужину. Тобто розповідь про вирване з рідної землі коріння: фільм “Така пізня, така тепла осінь” (сценарій Віталія Коротича). І для Ярослава Гаврилюка там знову знайшлася невеличка роль. Довкола “Осені” (кінематографісти постійно про це згадують) витає ніби якась таїна, якась недорозкрита таємниця. Мовляв, усі чекали на шедеври від Миколайчука, а вийшов просто фільм… Ярослав Дмитрович каже, що сам процес зйомок “Осені” був складним, дуже напруженим для Миколайчука. Інколи дуже довго, занадто вже довго він шукав потрібні кінообрази та вибудовував у своїй уяві якісь мізансцени. Ніби щось стримувало тоді його фантазію. Ніби хтось заважав розправити крила… Втім, усе це творчий процес, який цілком залежить від обставин, які складаються довкола саме такого процесу. До того ж, за спогадами Гаврилюка, душу Івана Миколайчука вже зігрівали інші творчі задуми. Зокрема, він мріяв зняти фільм, який розкрив би особистість і творчий геній композитора Миколи Лисенка (сценарій писали спільно з Іваном Драчем). Серед нездійсненних задумів Миколайчука — кіноісторія “Тисяча снопів вітру”, як авторська фантазія на кшталт феллініївського “Амаркорду”. Тобто мав би бути фільм-спомин Івана Миколайчука — про рідне село, про маму, вчительку…
У цю ж мить, коли виникає тема нереалізованого українського “Амаркорду”, на очах Ярослава Гаврилюка бринять сльози. І він пригадує ще один епізод, пов’язаний із Миколайчуком. То було напередодні якогось знімального періоду… Коли вони сіли в авто — і дуже-дуже-дуже довго їхали. Врешті приїхали. На цвинтар… На могилу його батька. Ніхто нічого не говорив. Та й зайвими були слова. Вони лише стояли, мовчали, все про все розуміли. Як каже Гаривлюк, у мовчанні Миколайчука було не менше глибини, ніж у його оповідях, у його акторській експресії. Миколайчук умів мовчати очима, усім своїм станом і єством. І часом саме німі сцени Івана Васильовича випромінювали дивовижну глибинну сутність — і його характеру, і буття взагалі. Стосовно поїздок в авто, Миколайчук, знову ж таки за спогадом Гаврилюка, ніби уникав керма. Чому? То, очевидно, також одна з таємниць видатного актора і режисера. Їхні зустрічі ранні й пізні — то ціла низка різних історій, які важко об’єднати в рамках одного ювілейного нарису. Ну от, наприклад, як каже Гаврилюк, Іван Васильович частенько запрошував Малого до себе додому, уже в Київ, на Лівий берег. І вже Гаврилюк різними хитрощами якось примушував Миколайчука сісти за стіл — щоби просто попоїсти… Іван постійно жив своїми образами, ідеями. Здавалося, і побут, і навіть хліб насущний його мало цікавили. Тому Марічка Миколайчук іноді тишком-нишком і просила Гаврилюка: “Прикинься, що сьогодні ти на кухні господар, нехай він хоча би поїсть, нехай переключиться…” І тоді Миколайчук дивувався: “О, Малий, невже все це ти приготував?!”
Уже у 1980-ті, коли хвороба Миколайчука частіше нагадувала про себе і він перебував у лікарні, Ярослав Гаврилюк їздив провідувати його, тихцем передавав улюблене “Мальборо”, дещо інше… Вони сиділи в лікарняній палаті і згадували, наприклад, історію про джинси, які в ті часи були дефіцитом, але не підійшли Миколайчукові. Тоді він із щедрого плеча подарував їх молодому акторові, наче рідному братові. Мовляв, бери, довго носи, а потім ще в краще вберись! І знову у його очах бринять сльози, коли згадує фатальний день: 3 серпня 1987 р. То день відходу Миколайчука у далекі світи. Ярослав Гаврилюк разом із колегами саме того дня перебували в Одесі на зйомках у режисера Наталки Мотузко (фільм “Золоте весілля”). Тоді на знімальному майданчику зустрілися чудові українські актори: Федір Стригун, Богдан Ступка, Ярослав Гаврилюк, Кость Степанков. Для кожного з них Іван Миколайчук був кимось більшим, ніж просто колега. Гаврилюк каже, що вже після зйомок йому повідомили страшну новину з Києва. І він був шокований. І не знав, як про це сказати колегам-акторам. Особливо Костю Петровичу Степанкову, який давно прикипів душею до Івана, знав його ще зі студентської лави, вони спільно знімались у різних картинах. Коли ж нарешті самим своїм поглядом Гаврилюк видав трагічну новину про Івана, Кость Петрович трагічно закинув руки за голову: “Боже…”. Потім, уже коли вони терміново повернулися до Києва, обидва не могли знайти собі місця. Ноги не вели додому, бо ж хотіли йти до Івана. Усі розуміли, що з відходом Івана обривається якась важлива нитка, яка зв’язувала їх усіх. Яка зв’язувала часи. Яка переплітала історію, легенду з днем теперішнім і днем прийдешнім… Усе це різною мірою і втілював в українській культурі образ Івана Миколайчука. Втрата його — не лише передчасна, а глобальна і фатальна. Місце його (у житті і в мистецтві) — завше вакантне. Ада Роговцева написала про нього вірш: Іван вмирає. Що ж бо нам робити? “Похукайте на серце, розпаліть В мені життя, а смерть забороніте”, — Так він сказав би, але він — мовчить… Мовчить і мій співрозмовник, актор Ярослав Гаврилюк. Через декілька годин у нього прем’єрна вистава, яка колись (ще наприкінці 60-тих ХХ ст.) у версії Анатолія Ефроса отримала символічну і для нашої теми назву: “Далі — тиша”.
Олег Вергеліс
ДЖЕРЕЛО: “ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ”