Завдяки яскравим спогадам Федора Миколайовича Стригуна, народного артиста України, художнього керівника, режисера-постановника Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької, ми можемо побачити його видатних колег живими, багатогранними, теплими – такими, ніби вони тут, зараз сидять поруч з нами, сміються і сумують, беруть участь у бесіді. Кілька його чудових оповідей про Івана Миколайчука ми публікуємо на нашому сайті.

… Зараз, коли я дивлюсь кіно (“Пропала грамота” – mykolajchuk.com.ua) – згадую цей колосальний епізод, потрясаючий. Приїхали ми в Петербург знімати кіно. Бо треба було ж зняти, як ті козаки до цариці пробиваються – Василь і Андрій. Ну і приїхали, в готелі зупинились дуже гарному, розселили нас. І десь два дні ходить наша дирекція і не може пробитися в Петергофі. (…) А нас не пускали в Петергоф. Казали: “Ні, ми нікому не здаєм в оренду, бо де появляється кіностудія, там появляються цвяхи, там зразу починають щось добудовувати, щось стукати, щось робити, а в нас все тут дуже дороге, все таке позолочене…” Ну воно правда, дійсно так. І тоді Валера Голубенко (такий був у нас адміністратор) каже: “Дайте мені кінострічку”. А ми знімали на “Кодаку”, і до речі рідко, коли знімали два дублі, а в принципі працювали з одного дубля, бо дуже дорога плівка була, і плівка, яка абсолютно не давала фальші, не давала якоїсь там “соринки”, як кажуть у кіно. Вона гарантувала якість. (…) І ви знаєте, Голубенко аж три дні вибив нам, і ми три дні в Петергофі знімались. (…) І нам на три дні сказали: “Можете знімати. Тільки [в обідню перерву] щоб нікого не було. На обідню перерву повинні всі вийти, бо ми повинні перевірити як, що, де, як працює сигналізація, як працює пожежна охорона…” (…) Ну ми зняли те, що надворі – цей епізод: “Цариця дома?”, а потім пустили нас в Чесменський зал. А В Чесменському залі (…) так гарно, бо на стінах кругом царі. Та ще й Єлизавета, та ще й Катерина. І перше, що нам прийшло у голову: “Господарі, хазяїн дома?” – і по стінах зразу камера поїхала: “Дома, дома, дома, дома!” (…) Звичайно, пішли – рами почали робити, бо треба нам було свою царицю туди сунуть, свого Потьомкіна (свого чорта). (…)

І от (ще перший день був) – перерва. [Ці кажуть]: “Можете пообідати”. А там рядом з Петергофом за такою залізною, дуже красивою огорожею була така столова-не столова, їдальня-не їдальня. (…) Ну пішли ми з Іваном пообідать. А так як це перерва невелика, то ми загримировані, одягнуті. І кажем: “Що ми будем роздягаться? Підем, поїмо так”. Ну пішли ми поїсти. (…) Пішли, взяли собі “первоє, второє і третьоє”. А щось шепочуться, і на нас дивляться і з кухні, і звідти, і звідти. Коли підходить до нас кухар, “повар” їхній, естонець. І каже: “Вы с Украины?” Ми [киваємо]: “Так-так!” і їмо собі. “Там что, до сих пор так и ходят?” – ламаною російською мовою, бо прибалти – вони ж не так, як українці – своє забудуть, а “по-русски научатся говорить” – калічили, і по-моєму, до сьогоднішнього дня мову калічать. Ми: “Так, так!” “И оселедцы вот эти носите?” “Ну аякже, ну звичайно!”, – каже Іван. Ну і їмо, їмо. “А саблю вам тоже разрешают носить?” “Звичайно!” “О-о-о, вам хорошо! У вас еще так, как при Гоголе было.” Іван каже: “При Гоголі не дозволяли. А от при Запорожцях дозволяли.” “И вот так по городу ходите?” Я ніколи не думав, що Союз наш такий… Що люди не все знають один про одного. І Іван каже: “Ну да!” “А у нас даже ножи не разрешают носить.” “Бо ви не хочете. Якби боролися…” – Іван почав, як завжди, його на цугундер тягнути. Якісь дівчатка підійшли, якісь квіти давали – ну національні герої, розумієте. І вони не знали, що ми там кіно знімаєм. Вони повірили, що на Україні до сьогоднішнього дня ходять в таких костюмах, ходять з шаблями, ходять з оселедцями, в баранячих шапках. І нам це було так смішно…

Ну так вийшли ми звідти і молодці – взяли пляшку горілки. І автомат стояв. Іван каже: “Давай, у мене кишень немає – візьми одного стаканчика!” Взяли стаканчик з автомату. Зайшли туди на зйомки. Ну зняли ще один епізод. Знов перерва. (…) І всі виходять уже. Наглядачі кажуть: “Выходите на полчаса”. Іван моргає мені, мовляв, іди сюди. Я пішов. “Давай сховаємось за штору!” А штори були такі тяжкі, великі… (…) Ми в одному вікні, по-моєму, ховалися. Я – в одну сторону, а він – з другої сторони і дивились одне на одного. Коли всі вже вийшли, і закрили двері, і луна пішла: “Клац! Клац! Клац!” – все, тихо – ми вийшли. А перед тим ми вивчили вже не тільки Чесменський зал, а там і спальня Катерини, і туалетна кімната Катерини… (…)

І Іван налив чарку. Підняли ми цей шнурочок [полога над ліжком], де Катерина спала (…) Сіли, випили… Канапки (Іван сховав…)… Лягли обоє на кроваті Катерини. А він же фантазер був, Васильович. Каже: “Це – наша сатисфакція. Скільки хлопців погинуло тут, оце все будуючи! Та й Катерина скільки перевела нашого брата! Але все одно ми зараз тут лежимо! Можем навіть дрьомануть”. Але налили ще собі, випили… Заспівали один куплет пісні. А спитаєте, яку пісню співали?

 Ой, п’є козак, п’є. В нього гроші є.

Ой, за ним плаче його рідна мати…

Патріотичних пісень ми не співали…

Коли чуєм: “Клац! Клац!” Ми зірвалися тихенько, поправили все, шнурочок поправили, стали за штору і чекаєм. Коли надійшли люди, і хтось кричить: “Стригуна бачили? Бачили Стригуна?” Кажуть: “Та він був там, десь там, недалеко!” Я з-за штори тихенько вийшов. Іван теж вийшов і тихенько: “Ми тут давно вже, ми тут, будь ласка!” Зняли до кінця епізод цей. Але якесь таке задоволення було від цього, від цієї дурниці, від цього жарту. І він мені так запам’ятався…

(…)

І все одно – от ми ходили по цьому Петергофу – там же ж люди відвідували сам музей, і мало хто знав про Україну. Говорили про нас, як про Гоголівських героїв. Всі читали Гоголя. Були люди, які розуміли, що кіно знімають, а були якісь люди, які відносились до нас, наче ми з України, і в Україні до сьогоднішнього дня отак ходять такі люди, як це ми з Іваном ходили. І нам це дуже подобалось, що нас приймали не як героїв кіношних, історичних якихось, а як сьогоднішній день. Ми відчули себе козаками тоді може вперше.

Записано за оповіддю Федора Стригуна.

Більше – на офіційному каналі Федора Стригуна.

Ілюстрація – Ганна Путова.