До 200-річчя Тараса Шевченка

Цьогоріч виповнюєеться 50 років фільму Володимира Денисенка “Сон”. Йому присвячено нову статтю Лариси Брюховецької у 2-му числі журналу “Кіно-Театр” за 2014 р.

Лариса Брюховецька. Той, хто провістив світанок//Кіно-Театр. – 2014. – № 2. – С. 7-10

Сон
Іван Миколачук в ролі Тараса Шевченка
у фільмі Володимира Денисенка “Сон”, 1964 р.

 

50 років фільму “Тіні забутих предків”

9 січня 1964 року у кінотеатрі ім. Довженка відбулася прем’єра легендарного фільму “Тіні забутих предків”.

Він вивчив мову забутих предків

Олександр КОЦЬКИЙ 

23-річний виконавець головної ролі в «Тінях забутих предків» прокинувся знаменитістю, коли в далекій Аргентині на кінофестивалі в Мардель-Плата стрічка Сергія Параджанова здобула перший приз і тріумфально обійшла планету. Буковинський самородок так натхненно вмів не грати, витримуючи паузу перед кінокамерою, що куди там сучасним заокеанським мега-зіркам! Він не вживався в образ, а перевтілювався в екранних героїв, жив у мистецтві так, наче мав стосот облич, наче володів магічним ключиком до найсокровенніших закутків людської душі, в які не завжди ризикнув зазирнути сам Творець….

Незняті кадри незіграної долі

…Втім, Миколайчук – це не лише «Тіні забутих предків», де він був тінню Параджанова. Насправді Миколайчук – це творець химерної фантасмагорії, відомої в історії світового мистецтва як українська школа поетичного кіно. Ось, де вповні розкрився його дар. Багато цікавого про чародія екрану знає відома українська поетеса Марія Матіос, якій поталанило часто спілкуватися з Миколайчуком і зовсім юною школяркою «засвітитися» в його «Білому птахові».

«1976 року, 2 серпня, – згадує пані Марія, – саме на Іллі гуляла я з ним «гуцулку» в Розтоках на весіллі Наталки Паращук, яке співпало з днем народження молодої. А перед тим Іван, якого молодята просили бути весільним батьком, читав біля сільського клубу вітальну телеграму від Леоніда Бикова, того самого, який водив у бій тільки «стариків». А потім селяни слухали з уст Івана про люті морози, що наступили в Україні. Але бесіда була така делікатна, що не могла порушити весільної урочистості, не кинула і краплі тіні на тих, хто її слухав. Я була школяркою і не розуміла, про які морози каже чоловік, якого я обожнювала. Адже спека надворі, сонце розпливається червінним золотом по церковній бані… Я дивилася на нього – високого, вродливого, як Бог, цілком тверезого Наталчиного й Юркового вінчального батька, і чомусь зробилося страшно. Я того страху, як і шаленого кружляння «гуцулки» не забуду до смерті».

Під той час Марійчина баба Гафія зібралася до смерті. Майстри з сільської пилорами Грицько Граб і Петро Борсук зробили труну, а якийсь майстер із Соколії пошив із найтоншої шкіри постоли. Баба Гафія нарізала жалобні стрічки, хусточки, рушники – все, що потрібно для поминального ритуалу. «Власне, через це Гафія й пересварилася з доньками і синами, – продовжує спогади Марія Матіос, – коли висадила труну на хатнє горище і час від часу змушувала своїх дітей витягувати й провітрювати її – бо хто ж то бачив, аби за життя собі самій зрихтувати домовину?».

Не один раз труну знімали з горища і віддавали напрокат, коли хтось у Розтоках зненацька помирав у неділю чи у празник, і не було можливості вчасно спорядити для покійника останній ковчег. А в постолах дивовижної краси, в котрих баба збиралася на той світ, тринадцятирічна онука Гафії красувалася в масовці «Білого птаха з чорною відзнакою». Через сім років життєвий епізод із труною Миколайчук використав у своєму режисерському дебюті «Вавилон ХХ».

Колгоспний бунт у Розтоках

Миколайчук відпустив у вічність виплеканого ним « Білого птаха з чорною відзнакою» 1971 року. Є у фільмі складна роль бандерівця Ореста. Миколайчук писав її для себе, але втілюватися в образ згодом відмовився – Іван передбачав імовірну реакцію ідеологів від культури: не дай, Боже, щоб глядач замислився над крамольними словами кіногероя, які озвучено вустами актора із світовою славою: «Німці прийшли і підуть, а москалів ми самі викуримо». „Довженківці” висадилися десантом у мальовничих Розтоках. Буковинське село стало Меккою українського кінематографа. Знімальну групу розселили по хатах. Господу батьків Марії Матіос облюбували режисер-постановник Юрій Іллєнко з дружиною Ларисою Кадочниковою. По сусідству з ними в хаті Михайла Петрика газдував найбільший «бандерівець» Орест Дзвонар, роль якого виконав Богдан Ступка. Богдан Сильвестрович і досі зі щемливою ностальгією згадує ті далекі часи як найщасливіші миті свого життя. А в садибі Василя Паращука жили Миколайчуки двоє братів і дві сестри: Іван, Марічка, Михайло, Іванка. А ще ж були Джема Фірсова, Василь Симчич, Наталя Наум і недавно померлий Вілен Калюта – один із найталановитіших кінооператорів світу. Уже по Івановій смерті Вілен згадував, що його старший побратим любив повторювати пророчий монолог кіношного панотця: «Радуйся Георгію, день смерті кращий, ніж день народження».

Кажуть, якби натурні зйомки продовжили на місяць-два, то місцевий колгосп розвалився би. Селяни кількох сіл – а «натура» робилася в Товарниці, Стернях – днювали і ночували біля творчої групи. Та й платили учасникам масовок куди більше, ніж можна було заробити на трудодні. Жіноцтво годинами вистоювало у студеному Черемоші, відбілюючи лляні полотна, і не знало воно, що «Білий птах» був першою спробою метафоричними засобами кіномистецтва відбілити новітню історію України.

Тим часом зйомки закінчилися – почалася хресна дорога стрічки у прокат. Тодішній перший секретар Львівського обкому партії, член ЦК КПУ Добрик доклав максимум зусиль, аби двосерійну стрічку вкоротили до мінімуму. Шедевр Юрія Іллєнка, мабуть, припадав би пилюкою в архівах – як це згодом сталося з фільмом «Пропала грамота» – або був знищений, але втрутився… Леонід Брежнєв! На той час «Білий птах» завоював престижну нагороду на кінофестивалі у Каннах. І генсек не хотів зайвого скандалу.

«Вавилон ХХ»

А система мстила. Після тотального наступу 1973 року на інакодумців Миколайчукові заборонили зніматися! Талант посадили у золоту клітку. Та й у кого було зніматися: Параджанова запроторили в буцегарню, Леонід Осика та Юрій Іллєнко зламалися і через «не можу» змушені були втискуватися в прокрустове ложе соцреалізму. Іван наважився змінити амплуа, освоїти режисерське ремесло.

Невідомо, чи став би Миколайчук режисером, якби не «Лебедина зграя» Василя Земляка. Химерний за структурою і за образністю роман українського прозаїка став гідним суперником магічному реалізму Габріеля-Гарсія Маркеса. Здається, Василь Земляк написав «Лебедину зграю» спеціально для Миколайчука. Прозаїк і справді був на «ти» з кіно, не один рік пропрацювавши головним редактором кіностудії імені Олександра Довженка. Проте виникла проблема: до цього Іван стояв перед кінокамерою, а тепер треба було стати за камеру. Був також неабиякий ризик: чи вдасться знайти візуальний відповідник настояному на подільському колориті запахущої прози Земляка?

Лебедина зграя у Чорториї

Утім, побоювання виявилися даремними – «Вавилон ХХ» визнали найкращим режисерським дебютом 1979 року. На Всесоюзному кінофестивалі дебютант побив маститих метрів, здобувши приз за кращу режисуру.

У «Вавилоні ХХ» Миколайчук виступив у трьох іпостасях: співавтор сценарію, автор музичного оформлення і в ролі Фабіана – дивакуватого мандрівного філософа. В якому легко впізнається Григорій Сковорода. Можна погодитися з мистецтвознавцями, що Іван «творив не прозу життя, а виймав із життя його натхненну душу». Конкретне історичне буття подільського села 1920 років глядач сприймає мудрими і добрими очима Миколайчука. Майстер досконало володів мовою забутих предків, а тому вмів, як ніхто інший, вслухатися у свій народ.

Ім`я режисера знову було в усіх на вустах. Не тільки українська, а й світова критика належно оцінили роботу Івана Миколайчука. Якби він творив на Заході, то, безсумнівно, зажив би не меншої слави, ніж Роман Поланскі чи Мілош Форман, хоча й були вони різні за естетикою, пластикою, глибинним розкриттям образу, одне слово за стилістикою. Проте повторилася історія десятирічної давнини. Недремне око компартійної цензури знову десь угледіло крамолу.

Фінальні епізоди припали на Водохреще. На ставку в Чорториї вирубали крижаний хрест, а в ополонці, як і передбачав сценарій, з`явилося двоє лебедят – символів невмирущого кохання. Уже по Івановій смерті в селі зупинилися на зимівлю лебеді. Відтоді птахи тут щороку зимують. Життя і творчість урівноважилися.

В Івана був чудовий голос. Живучи в Києві, співали вони з дружиною романс «Прощаюсь, ангеле, з тобою». І так співали, що сльози наверталися на очі. Але хіба можна розпрощатися з ангелами? Вони ж безсмертні.

…Давно поросла травою на цвинтарі в Чорториї могила Докії Яків`юк. При житті прозваною Чікірдою, чиє обличчя, помережане тоненькими зморшками. Крупним планом напливає на камеру. Іванова сестра Іванка, віддавши належне «Тронці» за романом Олеся Гончара, покинула квартиру і роботу в Одесі. Вийшла в Розтоках заміж. А пророкували їй славу не меншу, ніж в Івана. Але хто оберігатиме мову забутих предків від нашестя бездуховної цивілізації? А на великі свята біля церкви селяни ще й досі згадують слова незабутнього мольфара: «У цих горах я газда, я тут народився, і ніхто мені не указ!».

Джерело