50 років фільму “Тіні забутих предків”

9 січня 1964 року у кінотеатрі ім. Довженка відбулася прем’єра легендарного фільму “Тіні забутих предків”.

Він вивчив мову забутих предків

Олександр КОЦЬКИЙ 

23-річний виконавець головної ролі в «Тінях забутих предків» прокинувся знаменитістю, коли в далекій Аргентині на кінофестивалі в Мардель-Плата стрічка Сергія Параджанова здобула перший приз і тріумфально обійшла планету. Буковинський самородок так натхненно вмів не грати, витримуючи паузу перед кінокамерою, що куди там сучасним заокеанським мега-зіркам! Він не вживався в образ, а перевтілювався в екранних героїв, жив у мистецтві так, наче мав стосот облич, наче володів магічним ключиком до найсокровенніших закутків людської душі, в які не завжди ризикнув зазирнути сам Творець….

Незняті кадри незіграної долі

…Втім, Миколайчук – це не лише «Тіні забутих предків», де він був тінню Параджанова. Насправді Миколайчук – це творець химерної фантасмагорії, відомої в історії світового мистецтва як українська школа поетичного кіно. Ось, де вповні розкрився його дар. Багато цікавого про чародія екрану знає відома українська поетеса Марія Матіос, якій поталанило часто спілкуватися з Миколайчуком і зовсім юною школяркою «засвітитися» в його «Білому птахові».

«1976 року, 2 серпня, – згадує пані Марія, – саме на Іллі гуляла я з ним «гуцулку» в Розтоках на весіллі Наталки Паращук, яке співпало з днем народження молодої. А перед тим Іван, якого молодята просили бути весільним батьком, читав біля сільського клубу вітальну телеграму від Леоніда Бикова, того самого, який водив у бій тільки «стариків». А потім селяни слухали з уст Івана про люті морози, що наступили в Україні. Але бесіда була така делікатна, що не могла порушити весільної урочистості, не кинула і краплі тіні на тих, хто її слухав. Я була школяркою і не розуміла, про які морози каже чоловік, якого я обожнювала. Адже спека надворі, сонце розпливається червінним золотом по церковній бані… Я дивилася на нього – високого, вродливого, як Бог, цілком тверезого Наталчиного й Юркового вінчального батька, і чомусь зробилося страшно. Я того страху, як і шаленого кружляння «гуцулки» не забуду до смерті».

Під той час Марійчина баба Гафія зібралася до смерті. Майстри з сільської пилорами Грицько Граб і Петро Борсук зробили труну, а якийсь майстер із Соколії пошив із найтоншої шкіри постоли. Баба Гафія нарізала жалобні стрічки, хусточки, рушники – все, що потрібно для поминального ритуалу. «Власне, через це Гафія й пересварилася з доньками і синами, – продовжує спогади Марія Матіос, – коли висадила труну на хатнє горище і час від часу змушувала своїх дітей витягувати й провітрювати її – бо хто ж то бачив, аби за життя собі самій зрихтувати домовину?».

Не один раз труну знімали з горища і віддавали напрокат, коли хтось у Розтоках зненацька помирав у неділю чи у празник, і не було можливості вчасно спорядити для покійника останній ковчег. А в постолах дивовижної краси, в котрих баба збиралася на той світ, тринадцятирічна онука Гафії красувалася в масовці «Білого птаха з чорною відзнакою». Через сім років життєвий епізод із труною Миколайчук використав у своєму режисерському дебюті «Вавилон ХХ».

Колгоспний бунт у Розтоках

Миколайчук відпустив у вічність виплеканого ним « Білого птаха з чорною відзнакою» 1971 року. Є у фільмі складна роль бандерівця Ореста. Миколайчук писав її для себе, але втілюватися в образ згодом відмовився – Іван передбачав імовірну реакцію ідеологів від культури: не дай, Боже, щоб глядач замислився над крамольними словами кіногероя, які озвучено вустами актора із світовою славою: «Німці прийшли і підуть, а москалів ми самі викуримо». „Довженківці” висадилися десантом у мальовничих Розтоках. Буковинське село стало Меккою українського кінематографа. Знімальну групу розселили по хатах. Господу батьків Марії Матіос облюбували режисер-постановник Юрій Іллєнко з дружиною Ларисою Кадочниковою. По сусідству з ними в хаті Михайла Петрика газдував найбільший «бандерівець» Орест Дзвонар, роль якого виконав Богдан Ступка. Богдан Сильвестрович і досі зі щемливою ностальгією згадує ті далекі часи як найщасливіші миті свого життя. А в садибі Василя Паращука жили Миколайчуки двоє братів і дві сестри: Іван, Марічка, Михайло, Іванка. А ще ж були Джема Фірсова, Василь Симчич, Наталя Наум і недавно померлий Вілен Калюта – один із найталановитіших кінооператорів світу. Уже по Івановій смерті Вілен згадував, що його старший побратим любив повторювати пророчий монолог кіношного панотця: «Радуйся Георгію, день смерті кращий, ніж день народження».

Кажуть, якби натурні зйомки продовжили на місяць-два, то місцевий колгосп розвалився би. Селяни кількох сіл – а «натура» робилася в Товарниці, Стернях – днювали і ночували біля творчої групи. Та й платили учасникам масовок куди більше, ніж можна було заробити на трудодні. Жіноцтво годинами вистоювало у студеному Черемоші, відбілюючи лляні полотна, і не знало воно, що «Білий птах» був першою спробою метафоричними засобами кіномистецтва відбілити новітню історію України.

Тим часом зйомки закінчилися – почалася хресна дорога стрічки у прокат. Тодішній перший секретар Львівського обкому партії, член ЦК КПУ Добрик доклав максимум зусиль, аби двосерійну стрічку вкоротили до мінімуму. Шедевр Юрія Іллєнка, мабуть, припадав би пилюкою в архівах – як це згодом сталося з фільмом «Пропала грамота» – або був знищений, але втрутився… Леонід Брежнєв! На той час «Білий птах» завоював престижну нагороду на кінофестивалі у Каннах. І генсек не хотів зайвого скандалу.

«Вавилон ХХ»

А система мстила. Після тотального наступу 1973 року на інакодумців Миколайчукові заборонили зніматися! Талант посадили у золоту клітку. Та й у кого було зніматися: Параджанова запроторили в буцегарню, Леонід Осика та Юрій Іллєнко зламалися і через «не можу» змушені були втискуватися в прокрустове ложе соцреалізму. Іван наважився змінити амплуа, освоїти режисерське ремесло.

Невідомо, чи став би Миколайчук режисером, якби не «Лебедина зграя» Василя Земляка. Химерний за структурою і за образністю роман українського прозаїка став гідним суперником магічному реалізму Габріеля-Гарсія Маркеса. Здається, Василь Земляк написав «Лебедину зграю» спеціально для Миколайчука. Прозаїк і справді був на «ти» з кіно, не один рік пропрацювавши головним редактором кіностудії імені Олександра Довженка. Проте виникла проблема: до цього Іван стояв перед кінокамерою, а тепер треба було стати за камеру. Був також неабиякий ризик: чи вдасться знайти візуальний відповідник настояному на подільському колориті запахущої прози Земляка?

Лебедина зграя у Чорториї

Утім, побоювання виявилися даремними – «Вавилон ХХ» визнали найкращим режисерським дебютом 1979 року. На Всесоюзному кінофестивалі дебютант побив маститих метрів, здобувши приз за кращу режисуру.

У «Вавилоні ХХ» Миколайчук виступив у трьох іпостасях: співавтор сценарію, автор музичного оформлення і в ролі Фабіана – дивакуватого мандрівного філософа. В якому легко впізнається Григорій Сковорода. Можна погодитися з мистецтвознавцями, що Іван «творив не прозу життя, а виймав із життя його натхненну душу». Конкретне історичне буття подільського села 1920 років глядач сприймає мудрими і добрими очима Миколайчука. Майстер досконало володів мовою забутих предків, а тому вмів, як ніхто інший, вслухатися у свій народ.

Ім`я режисера знову було в усіх на вустах. Не тільки українська, а й світова критика належно оцінили роботу Івана Миколайчука. Якби він творив на Заході, то, безсумнівно, зажив би не меншої слави, ніж Роман Поланскі чи Мілош Форман, хоча й були вони різні за естетикою, пластикою, глибинним розкриттям образу, одне слово за стилістикою. Проте повторилася історія десятирічної давнини. Недремне око компартійної цензури знову десь угледіло крамолу.

Фінальні епізоди припали на Водохреще. На ставку в Чорториї вирубали крижаний хрест, а в ополонці, як і передбачав сценарій, з`явилося двоє лебедят – символів невмирущого кохання. Уже по Івановій смерті в селі зупинилися на зимівлю лебеді. Відтоді птахи тут щороку зимують. Життя і творчість урівноважилися.

В Івана був чудовий голос. Живучи в Києві, співали вони з дружиною романс «Прощаюсь, ангеле, з тобою». І так співали, що сльози наверталися на очі. Але хіба можна розпрощатися з ангелами? Вони ж безсмертні.

…Давно поросла травою на цвинтарі в Чорториї могила Докії Яків`юк. При житті прозваною Чікірдою, чиє обличчя, помережане тоненькими зморшками. Крупним планом напливає на камеру. Іванова сестра Іванка, віддавши належне «Тронці» за романом Олеся Гончара, покинула квартиру і роботу в Одесі. Вийшла в Розтоках заміж. А пророкували їй славу не меншу, ніж в Івана. Але хто оберігатиме мову забутих предків від нашестя бездуховної цивілізації? А на великі свята біля церкви селяни ще й досі згадують слова незабутнього мольфара: «У цих горах я газда, я тут народився, і ніхто мені не указ!».

Джерело

9 січня виповнилося 90 років від дня народження Параджанова

1338779

“Замучити людей своїм артистизмом” – сьогодні 90 років від дня народження Параджанова

Сьогодні виповнюється 90 років з дня народження геніального режисера Сергія Параджанова.

Але він не тільки був режисером та сценаристом. Як художник — уже в 80-ті активно працював над колажами. Називав їх “спресовані фільми”. А ще за студенства, 42-го року вступив на вокальний факультет Тбіліської консерваторії і в хореографічне училище при оперному театрі, а після війни перевівся в Московську консерваторію.

У 1959 році Параджанов поставив свій перший ігровий фільм “Перший хлопець”. Але справжня слава прийшла до нього з “Тінями забутих предків” 1964-го. З любовної історії Марічки та Івана він зробив настільки живу і сповнену містичних кольорів кінопоему, що за два роки прокату фільму в СРСР, на Заході він отримав 28 фестивальних призів.

“Створити містерію. Створити пластику. Вигадати її і замучити людей своїм артистизмом. Мені здавалося це і є режисура” – розмірковував Сергій Параджанов.

У 1967 році Параджанова запросили на Єреванську кіностудію, де він працював над фільмом про вірменському поета Саят-Нова “Колір граната” – химерні і символічні мініатюри без сюжету, без діалогів.

“Мною все життя рухає заздрість. Я заздрив красивим – і став чарівним, я заздрив розумним – і став несподіваним”.

У грудні 1973 р. Параджанова заарештували. Його звинувачували в згвалтуванні чоловіка. Звільнили з колонії 1977-го через прохання французького режисера Луї Арагона про амністію.

Після повернення Параджанов працював на кіностудії “Грузія-фільм”, де спільно з Давидом Абашидзе поставив “Легенду про Сурамську фортецю”. А 1989 року він приступив до роботи над черговим фільмом – “Сповідь”. Однак зняти його не встиг. 21 липня 1990 року він помер у Єревані від раку легенів. Параджанова поховали в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Вільямом Сарояном.

Джерело: Gazeta.ua

535352_4
Колажі Сергія Параджанова

Іванові “небилиці” на сцені

Ольга Велимчаниця.

«Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами», за кіносценарієм І. Миколайчука
Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької
Режисер-постановник – Вадим Сікорський
Художник-постановник – Наталя Тарасенко
Композитор – Іван Небесний
Хореограф – Олена Балаян

В ролях: Ю. Хвостенко, Б. Козак, О. Кузьменко, А. Сотникова, Я. Юхницький, О. Огородник, А. Снісарчук, Н. Боймук, Н. Шепетюк, Я. Кіргач, Я. Мука, С. Глова, Н. Московець, М. Кулай та ін.

Влітку минулого року Федір Стригун задумав зробити подарунок своєму другові та колезі Івану Миколайчуку до його 70-річчя, запропонувавши режисеру Вадиму Сікорському матеріал для роботи – кіносценарій Івана Миколайчука «Небилиці про Івана, знайдені в мальовані скрині з написами». Незважаючи на те, що Сікорський на той час планував працювати з текстом сучасного румунського автора, тематика та настрій «Небилиць» виявилися співзвучними його творчим задумам та інтенціям, тому він та його команда з ентузіазмом та досить серйозно приступили до роботи.

Та й не дивно. Вже сам текст Миколайчука, напевне, додавав їм натхнення і запалу: тут і гумор, і поетичність, і фольклорні вставки, і оптимізм, і незламність, які додають сили не тільки головному персонажеві блукати поміж «сліпих» доки «світ не стане Світом, а правда – Кривдою», а й авторові – зносити цензурні обмеження і творити далі – чи сценаристом, чи режисером, чи актором. «Небилиці про Івана» писалися як казка для племінниці, яка гостювала у Миколайчуків, в 1983 році. Казка вилилася у сценарій до фільму, який Іван Миколайчук так і не встиг зняти спочатку через цензурний вирок «безперспективний», а потім через хворобу. А знятий Борисом Івченком фільм «Небилиці про Івана» – далеко не такий, яким його задумував автор.

І саме у Львівському театрі ім. М. Заньковецької Іван Миколайчук вперше зазвучав на театральній сцені. Зазвучав дуже цікаво, весело, енергетично та багатоголосо. Прем’єра відбулася в кінці жовтня 2010 року, а вистава вже встигла полюбитися не тільки львівській публіці (заньківчан активно запрошують на гастролі та фестивалі, а до ювілею Миколайчука вони планують показати «Небилиці» і в Києві), до того ж здобула широкий розголос у пресі і взагалі серед поціновувачів театру й творчості Івана Миколайчука.

Для такого успіху недостатньо було просто хорошого матеріалу, потрібно було органічно перекласти його на мову театру. Для цього режисер Вадим Сікорський за прикладом головного персонажа Івана використав свою винахідливість. З одного боку, вистава претендує на максимальну природність, в значенні автентичності, що виражається в українських строях, в народних піснях та інтонаціях, в музичному звучанні справжніх народних інструментів, виготовлених гуцульськими майстрами, на яких актори, учасники новоствореного гурту «Роги», спеціально навчилися грати. З іншого боку, вся реалістичність на цьому і закінчується. Акторська гра прямо відповідає першому закладеному у це слово значенню: актори на сцені не лицедіють, не перевтілюються, не живуть, не розкривають себе, вони граються, бавляться, і тут незайвою і не недопустимою є будь-яка надмірність, помилка чи «непрофесійність». Це як в сільському театрі, про який згадував Іван Миколайчук як про найкращий і найулюбленіший театр, в якому можна було забувати слова усім відомої п’єси і отримувати підказки від глядачів. Чи заньківчани знали про це, чи просто настільки відчули та зрозуміли автора, чи вже сам його текст спрямовував на таке вирішення – важко сказати, але така умовність акторської гри додавала виставі легкості, невимушеності і, парадоксально, тієї ж природності.

Такою ж умовністю керувалася і художник-постановник спектаклю Наталя Тарасенко, яка організувала простір за допомогою лише декількох візуальних акцентів: мальованої дерев’яної скрині та конструкції з геометрично складених елементів, схожих на трембіти, які нависали над місцем, де проходило дійство. На сцені була створена ще одна «сцена» – квадратне підвищення, на якому сиділи, рухалися, танцювали дівчата з хору. Вони спускалися на основну сцену – місце подій, коли потрібна була допомога для розігрування чергової історії, в яку потрапив Іван. При цьому ця «допомога» була найрізноманітнішою: створювали масові сцени, перетворювалися на когось з героїв, яких зустрічає Іван на своєму шляху, ставали навіть елементами декорацій: чи то пічкою, на якій лежить попадя, чи то річкою, через яку проходить нещасний бідняк. Такий багатофункціональний хор створював на сцені постійний рух, активність та збагачував виставу чудовим виконанням народних пісень, зазначених в сценарії, в ніжному та грайливому музичному оформленні композитора Івана Небесного. Етно-гурт «Роги», щоправда, захований в глибині сцени, додавав особливого, народного звучання, акомпонуючи діям на кону, навіть хропіння озвучували показово майстерно біля мікрофона та по нотах.

Усім дійством на сцені керував персонаж Богдана Козака – Тлумач, який є найбільш загадковим. Зрозуміло, що цей образ є необхідним у виставі, адже в сценарії є багато тексту поза діалогами, який Миколайчук у фільмі, напевне, доручив би закадровому голосу. Видимість цього невидимого голосу додає якоїсь містичності цьому персонажеві. Більше того, він не просто оповідає, він керує всім акторським ансамблем: жестом ніби заколихує всіх, поглядом – схвалює або підбадьорює дії інших персонажів, словами коригує те, що роблять актори на сцені. Богдан Козак – у лляному костюмі з шарфом – нагадує чарівника, «Великого Іншого», який здавалося б керує не тільки тим, що відбувається на кону, а й «сонцем, яке ковзає на захід», і не тільки.

Але, без сумніву, центральним персонажем «Небилиць» є Іван – такий собі обірваний, хитрий мандрівний філософ, який ходить світом, потрапляє в різні пригоди, завжди знає вихід і навчає людей бачити. Відкриває очі «сліпим» за допомогою веселої пісні і танцю, змушуючи співати не лише на сцені, а й глядачів у залі, «накриває» попадю, яку «дуже студить», міняє свій дірявий верхній одяг на панів кожух, майже одружується зі сторічною бабцею, ночує поряд з мертвою відьмою, перевдягається дівчиною, допомагає в суперечці двох поважних «філозопів»… Таке враження, що пригоди Івана не мають ні почину, ні краю. І це дійсно не казка, яка має зав’язку, розвиток подій, випробування для актора і завершення. Шлях Івана складається з точкових кульмінацій, кожна подія – важлива, кожна – може бути останньою, але з кожної є вихід, бо разом з неймовірною вигадливістю в Івана є гумор, безкорисливість, оптимізм, пісня, внутрішня непохитність, які змушують його не зупинятися…

… Остання пісня вистави лунала в записі. Це був голос Марічки Миколайчук, яка співала про свого Івана, про того самого Івана, який «застиг намертво на дереві… намальованому на небесах»(1) .

1. Іван Миколайчук. Сценарії. – К.: Редакція журналу «Міжнародний туризм», 2008. – С. 414.

Джерело